Поклик минулого

**Тінь минулого**

— Якби не ти, ми б зараз жили, як люди! — Віктор з гіркотою подивився на дружину, його голос тремтів від стримуваного гніву.

— Будь ласка, годі, — тихо відповіла Оксана, не піднімаючи очей. — Скільки можна це повторювати?

— Скільки треба! — вигукнув він. — Поки ти не визнаєш, що все зіпсувала!

Їхнє весілля відбулося майже тридцять років тому.

Коли Віктор уперше зайшов у цю квартиру у невеличкому містечку на Волині й незграбно привітався з батьками Оксани, йому було двадцять два. Худий хлопець із села, без особливих амбіцій, але з палаючими очима та мрією про краще життя, не викликав у них довіри.

— Та подивись на нього, — бурчав батько. — Ні освіти, ні хорошої роботи, ні копійки за душею. Як ви житимете?

— Оксанко, задумайся, — підхопила мати. — Діти підуть — як їх виховувати? Може, не поспішати?

— Пізно, — ледве чутно видихнула Оксана.

— Як це «пізно»? — насторожилися батьки.

— Я чекаю дитину.

— Зрозуміло, — після паузи різко сказав батько. — Весілля влаштуємо. Житимете тут.

— Ми хотіли зняти квартиру, — несміливо заперечила Оксана.

— Навіщо? — здивувалася мати. — Місця вистачить. Тобі зараз треба спочивати, добре харчуватися. Ні, батько правий: будете жити з нами.

Молодим віддали просториту кімнату. Дозволили облаштувати її на свій смак. Домовилися, що перший час будуть однією родиною.

— У домі одна господиня, — суворо сказав батько. — Мама тут керує. Ви, — він подивився на доньку, — будете віддавати гроші на їжу та житло. Скільки? Мама порахує. Не бійтеся, зайвого не візьме. Згодні?

Оксана й Віктор кивнули.

— І ще, — голос батька став жорсткішим. — Слово матері — закон. Що сказала, те й робите. Ясно?

— Ясно, тату, — Оксана поспішила закінчити розмову, бачачи, як Віктору не по собі. — Ми на все згодні. Дякуємо, що прийняли.

— Не перебільшуй, — пом’якшав батько. — Це ваш дім. Справа в тому, як ми зживемося. Сподіваюся, знайдемо спільну мову.

Вони справді знаходили порозуміння. Батько Оксани, хоч і не обожнював зятя, тримався стримано. Не ліз у їхні справи, не повчав. Ні разу не образив Віктора словом. Мати виявилася доброю тещею, піклувалася про зятя, як про рідного.

Так думали батьки. Але Віктор бачив все інакше.

— Як вони мене дратують, особливо твоя мати, — шепотів він Оксані. — «Синочку» туди, «синочку» сюди. Який я їй синочок? А твій батько? Посміхається, а в очах — зневага. Дарма ми тут залишилися. Треба шукати квартиру.

— Віть, яку квартиру? — Оксана намагалася не зірватися. — Я скоро народжу. Мама з дитиною допоможе. І батько… Він тебе поважає. Не любить, може, але це нормально: ви чужі. Він не хлопчик.

— Ось саме — чужі! — спалахнув Віктор. — Хай і поводяться як чужі, а не вдають із себе батьків!

— Ніхто нічого не вдає, — образилася Оксана. — Ти вигадуєш. Ми маємо бути вдячні, що живемо тут! Вважав, скільки коштує оренда? А твоя зарплата? На що ми житимемо? На мої декретні?

Оксана заплакала.

— Значить, моя зарплата тобі не підходить? — вибухнув Віктор. — І не реви! Ти сама у всьому винувата!

У чому її провина, Оксана так і не зрозуміла. І не могла зрозуміти, що так бісить чоловіка.

А Віктору не подобалося все: дім, де він жив, робота на заводі, теща з тестем, яких він ледь терпів, і дружина з її вагітністю, що здавалася нескінченною. У їхньому селі все було простіше: чоловік — господар, його слово — закон. А тут якась чужа жінка командує його життям!

Чим би закінчилося це незадоволення, невідомо. Але сталося горе.

Батько Оксани помер раптово. Потримав на руках новонароджену онучку — чарівну дівчинку — лише кілька днів.

Після похорону теща, заливаючись сльозами, взяла з молодих слово, що не залишать її одну.

— Не уявляю, як жити у цьому домі без нього, — ридала вона. Відмовити було неможливо.

Тепер у Оксани і Віктора було дві кімнати. Теща переїхала у маленьку. Від керування домом відмовилася, сказавши, що їй багато не треба, хай молоді самі вирішують, як жити.

Віктор із полегшенням зітхнув. Відчув себе господарем. І почав виявляти характер, який раніше приховував.

Теща й Оксана швидко почали відчувати себе майже боржницями Віктора за те, що він їх годує. Він постійно нагадував про це, не враховуючи ні допомоги Оксани, ні пенсії тещі. «Я вас утримую» — і крапка.

Пройшли роки. Оксана вийшла на роботу, Марійка пішла до садочка. Віктор лишився на заводі.

Одного вечора у двері подзвонили. Приїхав двоюрідний брат Віктора, Тарас. Розпов— Я відкриваю майстерню у Львові, — сказав він, — і хочу, щоб ти був моїм партнером.