З життя
Поки чоловік був у відрядженні, я збрехала про батьківство дитини, не знаючи наслідків.

На той час, коли чоловік був на заробітках в горах, у мене з’явилася дитина, і я брехала йому, що це його син, не здогадуючись, яких це призведе наслідків.
Таємниця всього життя.
— А правда, Маріє Іванівно, що у вас з Петром своїх дітей немає? — примружилася сусідка Ольга, обпершись на паркан.
Я стиснула порожнє відро в руках і поглянула вниз.
— Бог не дав, — тихо відповіла, намагаючись тримати голос рівним.
Я ненавиділа такі розмови. Кожного разу, коли хтось з односельців починав про дітей, у мене все всередині тремтіло, наче мокру ганчірку скручували. У нашому селі балачки завжди ходили навколо двох речей — врожаю й дітей. Врожай цьогоріч на славу, а от з дітьми…
У вечори я часто сиділа на ґанку старої хати, дивлячись на захід сонця і думаючи про чоловіка. Петро вже півтора року працював на заробітках у горах — різав ліс, щоб ми могли дозволити собі більше, ніж просто картоплю з городу. Коли він від’їжджав, я цілувала його колючі щоки і шепотіла:
— Повертайся швидше.
Він усміхався своєю кривуватою усмішкою і говорив:
— Обов’язково, Марусю. Й оком змигнути не встигнеш.
Але час тягнувся нестерпно повільно. У тридцять років мені здавалося, що на плечі покладена уся життєва ноша. Особливо коли сусідські дітлахи пробігали поруч, сміючись і ганяючи курей. Настя справа нещодавно народила третього, Олена зліва чекала двійню. А я… Просто доглядала за своїми жоржинами, роблячи вигляд, що мені цього достатньо.
Ми з Петром багато років мріяли про дитинку, але доля розпорядилася інакше.
У ту ніч розігралася справжня буря. Дощ так гупав по даху, наче міг пробити його. Прокинулася я від дивних звуків. Спершу подумала, що це котик, але потім почула жалісний, пронизливий крик.
Я відчинила двері і завмерла.
Просто на порозі, в клапті, хтось хитався і плакав.
— Боже… — видихнула я, піднімаючи дитинку на руки.
Це було немовля. Крихітний хлопчик, не більше трьох-чотирьох місяців. Личко червоне від сліз, очі замкнені, кулачки стиснуті. Поруч лежала порвана плюшева собачка, вся мокра від дощу.
Я притиснула його до себе, відчуваючи, як серце колотиться в грудях.
— Тихше, малюк, тихше… — прошепотіла я.
Наступного ранку поспішила до Олексія Андрійовича, нашого фельдшера. Він знав про наші з Петром проблеми.
— Маріє, ти впевнена, що хочеш це зробити? — похитав він головою, але в його погляді не було осуду — лише співчуття.
— Льошо, допоможи мені оформити документи… Хай всі думають, що це наша дитина. Петро нічого не дізнається, він же далеко…
— А совість?
— А без дитини мені і так совість спокою не дає, — з гіркотою відповіла я.
П’ять місяців пролетіли, як один мить.
Малюк, якого я назвала Мишком, ріс швидко. Гулив, перевертався, усміхався. Коли він сміявся, на правій щоці у нього з’являлася ямочка.
Я чекала на Петра, готуючись до його повернення, ніби до головної події в житті. Натерла до блиску підлоги, приготувала його улюблені пироги з капустою, повісила нові штори.
Коли у дворі пролунав його голос, у мене підкосилися ноги.
— Марусенька!
Він влетів до хати — засмаглий, схудлий, але такий рідний.
— А це хто у нас тут? — зупинився він біля дитячого ліжечка, дивлячись на Мишка.
Малюк відкрив очі і радісно усміхнувся, оголивши ту саму ямочку.
— Петре… Це наш син, — сказала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Дізналася про вагітність після твоєї від’їзду. А народився він раніше терміну… Прости, що не сказала одразу. Боялася наврочити.
Петро довго мовчав. Тоді раптом усміхнувся.
— Наш син?.. Марусю… — підняв мене на руки і закружляв по кімнаті.
Мишко дзвінко засміявся, спостерігаючи за нами, а я не змогла стримати сліз — то чи від щастя, чи від страху.
Роки тікли.
Петро влаштувався на роботу в місцеву лісопилку, щоб більше не їхати. Він не надумачив у синові. Вони разом майстрували шпаківні, лагодили старий мотоцикл, ходили на риболовлю.
Але чим старшим ставав Мишко, тим частіше я ловила на собі тривожні погляди Петра.
Особливо це виявилося, коли синові виповнилося дванадцять.
— Марусю, — якось задумливо сказав він за вечерею, розглядаючи хлопця. — Чому він такий смаглявий? У нас в роду ж всі світловолосі…
Чашка в моїх руках затремтіла.
— Мабуть, від дядька Тараса. Пам’ятаєш мого двоюрідного брата?
— А… Ну так, мабуть, — кивнув Петро, але я помітила, що з тих пір він став частіше вдивлятися в Мишка.
З кожним роком страх всередині мене зростав.
Коли Мишкові виповнилося п’ятнадцять, він тяжко захворів. Температура не спадала три дні. Петро запропонував везти його до районної лікарні, але фельдшер відмовив — переїзд міг бути небезпечним.
Я не відходила від сина ні на хвилину.
А в голові крутилася страшна думка: що, якщо знадобиться здача крові? Що, якщо лікарі спитають про спадкові хвороби?
Але все обійшлося. На четвертий день Мишко відкрив очі і попросив води.
І тоді я зрозуміла — не важливо, чия кров тече в його жилах. Я дійсно його мати.
Коли синові виповнилося двадцять п’ять, я більше не могла мовчати.
За вечерею, коли вся родина сиділа за столом, я, стиснувши руки, нарешті зважилася.
— Маю вам дещо сказати…
Всі завмерли.
— У одну дощову ніч двадцять п’ять років тому… — кожне слово давалося важко. — Я знайшла немовля на порозі дому.
Я розповіла усе.
Петро скочив так різко, що стілець перекинувся.
— Двадцять п’ять років… — глухо промовив він. — Двадцять п’ять років ти мені брехала?!
Він пішов.
А Мишко…
— Мамо, — раптом сказав він. — Яка різниця, як я потрапив до цього дому? Ти моя мати. Завжди була.
Я заридала.
Петро повернувся вночі.
Сів поруч на ґанок, довго мовчав.
— Пам’ятаєш, як він мало не потонув у дванадцять років? Як приносив п’ятірки? Як ми проводжали його до армії?
Я кивнула.
— Може, неважливо, як він з’явився в нашому домі. Важливо те, що він наш син.
Я заридала знову.
А на наступний ранок життя продовжилося — вже без таємниць. Бо кров не робить родину. Її робить любов.
