Повернення додому

**Повернення**

— Оленко! Де ти? Оленко! — Марійка вбігла в хату, оглянула порожню кімнату й вискочила на ґанок, стукотять підборами та ляскаючи дверима. — І де ж її шукати? — Від розпачу й нетерпіння Марійка тупнула ногою.

З-за рогу хати з’явилася невисока дівчина з пластмасовим тазом у руках.

— Ну нарешті. Кричу-кричу тобі… — Марійка зійшла з ґанку до подруги.

— Білизну в городі вішала. А що трапилося? — Оленка поставила таз на призьбу.

— Трапилося. — Марійка блиснула каріми очима з-під густої чорної чубки.

Вона хотіла помучити подругу, не розкривати відразу новину, але не втрималася й випалила на одному диханні:

— Петро повернувся.

— Правда? — В Оленчиних очах недовіра змінилася радістю, розгубленістю й знову недовірою.

— Та не брешу я. Сама бачила. Мати його навряд відпустить, теж сумувала.

— Ходімо, — сказала, сміючись, Оленка й перша кинулася з подвір’я.

Сонце щедро заливало село теплим світлом, річка вилася в зарослих берегах, і весь світ був неймовірно гарним. Але Оленка нічого навколо не бачила. Серце вибивало радісно: «Петро! Петро!» у передчутті довгоочікуваної зустрічі з коханим.

— Дивись, ось він! — Марійка схопила Оленку за руку.

Назустріч йшов Петро у військовій формі. Побачив дівчат і кинувся до них.

Радість затопила серце Оленки, вона зірвалася з місця й теж кинулася до нього, впала в його обійми, припала цілим тремтячим тілом.

Марійка стояла осторонь і з заздрістю дивилася на зустріч закоханих. Їй теж подобався Петро, але він, крім Оленки, нікого не помічав. Закінчив школу на два роки раніше, лишився в селі допомагати батькам. Господарство у них велике, жили з продажу урожаю, молока й м’яса. Через рік Петра забрали в армію.

«Що він знайшов у цій Оленці? Я ж красуня за неї. Чому їй усе?» — думала ревниво Марійка, нервово кусаючи губи. На очі набігли зрадливі сльози. Вона втекла додому, кинулася на ліжко, втопила обличчя в подушку й дала волю сльозам.

— Що сталося? — із кухні вийшла мати.

— Нічого, — відрізала Марійка.

— Ну-ну. Заздриш? Думаєш, на твоєАле минули роки, і лише вітер шепотів старій липі про те, як кохання перемагає біль і зраду, але нікому вже не розповісти, що справжнє щастя було так близько.