Повернення доньки

Щоденник

Сьогодні донька сказала, що їде.

— Я поїду, тату, — голос Соломії тремтів, але в очах горіла впертість. Вона стояла у дверях нашої тісної кухні, міцно стискуючи телефон, ніби рятувальне коло. На її джинсовій куртці блищала значка з написом «Мрія». — До тітки Марії. До Києва. Там хоча б є життя.

Я завмер із кружкою холодного чаю в руці. Моя донька, моя Соломія, дивилася на мене так, ніби я був чужим. За вікном шумів вечірній Львів — гудки машин, сміх дітей із сусіднього подвір’я, — але в моїй грудях було тихо, як перед бурею.

— Поїдеш? — перепитав я, намагаючись говорити рівно. Пальці стиснули кружку так, що кістки побіліли. — І що, гадаєш, там буде краще? Без мене?

— А що тут? — Соломія нервово відкинула чорні коси з лиця. — Ти сам застряг у минулому. З мамою. З цим своїм автобусом. Я більше так не можу, тату. Мені шістнадцять, а я ніби у клітці!

Вона розвернулася й пішла у свою кімнату, грюкнувши дверима. Відлуння рознеслося по квартирі. Я поставив кружку на стіл, відчуваючи, як серце стискається. Вона була права — я чіплявся за минуле, як за порятунок. Але випустити її? Для мене це було надто важко.

***

Ранок у нашій панельці на околиці Львова пах кавою, трохи підгорілими тостами й мастилом, яке я завжди приносив додому на одязі. Я прокинувся о шостій, як завжди, щоб встигнути на перший рейс. Мій старий автобус, пофарбований у вицвітлий блакитний, чекав у депо. Прання водієм було рутиною, але надійною — як бій серця. Воно тримало мене на плаву після смерті Олени, моєї дружини, п’ять років тому.

— Соломіє, вставай, запізнишся до школи! — гукнув я, перевертаючи млинець. Радіо грало якусь попсу, а сковорода шипіла. У відповідь — тиша. Соломія останнім часом майже не розмовляла зі мною, ховаючись за навушниками або екраном телефону.

— Тату, я сама розберуся, — буркнула вона, з’явившись у кухні. Її шкільна форма була пом’ята, кеди розшнуровані, а рюкзак висів на одному плечі. — Ти знову всю ніч у гаражі?

— Потрібно було двигун перевірити, — знизав я плечима, подаючи їй млинець із варенням. — Їж, а то до обіду не дотягнеш.

— Я не голодна, — Соломія заплющила очі, але відкусила шматок. Вона була такою схожою на Олену — ті самі карі очі, той самий упертий підборідок. Іноді я дивився на неї і бачив дружину, яка сміялася в нашій старій квартирі. Але Олена пішла — рак забрав її швидко, залишивши мене із десяРанок у нашій панельці на околиці Львова пах кавою, трохи підгорілими тостами й мастилом, яке я завжди приносив додому на одязі.