Connect with us

З життя

Повернення доньки

Published

on

Щоденник

Сьогодні донька сказала, що їде.

— Я поїду, тату, — голос Соломії тремтів, але в очах горіла впертість. Вона стояла у дверях нашої тісної кухні, міцно стискуючи телефон, ніби рятувальне коло. На її джинсовій куртці блищала значка з написом «Мрія». — До тітки Марії. До Києва. Там хоча б є життя.

Я завмер із кружкою холодного чаю в руці. Моя донька, моя Соломія, дивилася на мене так, ніби я був чужим. За вікном шумів вечірній Львів — гудки машин, сміх дітей із сусіднього подвір’я, — але в моїй грудях було тихо, як перед бурею.

— Поїдеш? — перепитав я, намагаючись говорити рівно. Пальці стиснули кружку так, що кістки побіліли. — І що, гадаєш, там буде краще? Без мене?

— А що тут? — Соломія нервово відкинула чорні коси з лиця. — Ти сам застряг у минулому. З мамою. З цим своїм автобусом. Я більше так не можу, тату. Мені шістнадцять, а я ніби у клітці!

Вона розвернулася й пішла у свою кімнату, грюкнувши дверима. Відлуння рознеслося по квартирі. Я поставив кружку на стіл, відчуваючи, як серце стискається. Вона була права — я чіплявся за минуле, як за порятунок. Але випустити її? Для мене це було надто важко.

***

Ранок у нашій панельці на околиці Львова пах кавою, трохи підгорілими тостами й мастилом, яке я завжди приносив додому на одязі. Я прокинувся о шостій, як завжди, щоб встигнути на перший рейс. Мій старий автобус, пофарбований у вицвітлий блакитний, чекав у депо. Прання водієм було рутиною, але надійною — як бій серця. Воно тримало мене на плаву після смерті Олени, моєї дружини, п’ять років тому.

— Соломіє, вставай, запізнишся до школи! — гукнув я, перевертаючи млинець. Радіо грало якусь попсу, а сковорода шипіла. У відповідь — тиша. Соломія останнім часом майже не розмовляла зі мною, ховаючись за навушниками або екраном телефону.

— Тату, я сама розберуся, — буркнула вона, з’явившись у кухні. Її шкільна форма була пом’ята, кеди розшнуровані, а рюкзак висів на одному плечі. — Ти знову всю ніч у гаражі?

— Потрібно було двигун перевірити, — знизав я плечима, подаючи їй млинець із варенням. — Їж, а то до обіду не дотягнеш.

— Я не голодна, — Соломія заплющила очі, але відкусила шматок. Вона була такою схожою на Олену — ті самі карі очі, той самий упертий підборідок. Іноді я дивився на неї і бачив дружину, яка сміялася в нашій старій квартирі. Але Олена пішла — рак забрав її швидко, залишивши мене із десяРанок у нашій панельці на околиці Львова пах кавою, трохи підгорілими тостами й мастилом, яке я завжди приносив додому на одязі.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − 8 =

Також цікаво:

З життя4 хвилини ago

Сюрприз від секретаря

**Щоденниковий запис** — Оксано, нагадай, де моя кава? — голос Гліба Анатолійовича, її начальника, пролунав роздратовано. — На верхній полиці,...

З життя1 годину ago

Лампа на межі розколу сім’ї

Лампа ледь не розколола родину — Олесю, Вітьку, хто з вас розбив мою лампу? Це ж пам’ять про Володю! —...

З життя2 години ago

Повернення доньки

Щоденник Сьогодні донька сказала, що їде. — Я поїду, тату, — голос Соломії тремтів, але в очах горіла впертість. Вона...

З життя3 години ago

Свекруха вирішила, що їй відомо більше

Свекруха вирішила, що знає краще Оксана здригнулася від різкого дзвінка телефону. На екрані – «Ганна Степанівна». Свекруха дзвонила вже третій...

З життя4 години ago

Виявила другий телефон у чоловіка

Якось, прибираючи в кабінеті чоловіка, я знайшов його другий телефон. Стояло спекотне літо. Олена, моя дружина, як завжди, довго спала,...

З життя5 години ago

Теща, яка не йде!

**Щоденник** Сьогодні був той самий день, коли теща вирішила лишитися. — Ні, ні і ще раз ні! Ганно Михайлівно, та...

З життя6 години ago

Перехоплені розмови батьків

Ключ обернувся в замку, і Соломія, намагаючись не шуміти, прокралася у квартиру. У передпокої було темно, лише з кухні пробивалася...

З життя6 години ago

Спершу кава, потім ти

— Оля, уявь, щойно в мене була ідея! — Сашко влетів у кухню з очами, що горіли, як у фанатика....