Повернення в місто зради

Одного разу Соломія помішувала вареники на кухні, коли телефон на столі коротко підзвонив. Повідомлення було від її найкращої подруги – Олени. «Приходь у кав’ярню, треба поговорити», – сухий текст. Соломія одразу спробувала передзвонити, але та не брала. Щось кольнуло в грудях, але вона вирішила – треба йти. Швидко вимкнула плиту, переодягнулась, і за півгодини вже йшла залом їх любимої кав’язні. За кутовим столиком сиділа Олена. А поруч – Богдан. Чоловік Соломії. І їхня поза не залишала місця сумнівам.

– Олено? Богдане?! – голос Соломії тремтів, як і руки.

Олена, навіть не кліпнувши оком, сіла Богданові на коліна і нахилилась до його обличчя. Богдан спробував підвестись, але Соломія вже розвернулась і вийшла.

Ця сцена стала останньою краплею. Раніше були й підозри, й дивні речі, й нічні «затримки» Богдана на роботі. Але те, що зраджує їй подруга з дитинства – розбило все. І серце, і довіру.

Вони з Оленою виросли разом у тихому провінційному містечку. Олена була сиротою – мати зникла, батька не знала. Її виховувала мовчазна бабуся. Соломія ж була улюбленою донькою в дружній родині. Батьки часто брали Олену з собою – на пікніки, у кіно, на ярмарки. Та прикипіла до них, як рідна. Все дитинство – одне безперервне «ми»: ми лазили по деревах, ми гралися у хатку, ми разом мріяли вирватися у велике місто.

І Соломії це вдалося. Медичний університет, весілля з Богданом – сином заможного підприємця, квартира, робота лікарем. Олена лишилася в містечку, продавала взуття. Але коли Соломія запропонувала подрузі переїхати, та, не вагаючись, погодилась. Богдан навіть сам допомогв знайти їй орендне житло.

Соломія тоді не знала, що потай вони з Богданом вже спілкувались. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за її спиною почався роман. Все виплило згодом. Спочатку – дивна відчуженість чоловіка, потім – повідомлення від Олени з запрошенням у кав’ярню, а далі – сцена, яку не викреслиш з пам’яті.

Через місяць Богдан подав на розлучення. Олена заселилася у їхню з Соломією квартиру. Соломія, стиснувши зуби, повернулася в рідне місто. Влаштувалась у місцеву лікарню терапевтом, зняла кімнату. Там її і знайшов головний лікар із пропозицією очолити відділення – попередній завідувач йшов на пенсію.

Одного разу на обході Соломія зустріла нового пацієнта – ґрунтовного чоловіка з добрими очима. Василь Петрович. Його обличчя здавалося знайомим, але вона не могла зрозуміти, звідки. Пізніше, під час розмови, він раптом усміхнувся:

– А ви не та сама дівчинка, яку я колись піймав, коли вона падала з дерева?

Соломія заніміла – спогад виринув миттєво. У дитинстві, повертаючись зі школи, вона з Оленою вилізли на старий клен. Вона зачепилася спідницею, злякалася… А потім – сильні руки підхопили її прямо з гілки. І голос: «Навіщо лізла? Небезпечно ж».

Тепер цей голос знову звучав поруч. І в ньому був спокій, якого вона давно не відчувала.

За пару тижнів Василь запросив її відсвяткувати виписку. Спочатку вона вагалася, але потім погодилася. А далі – все пішло, як за натхненням. Вони зблизились, почали бачитись частіше. А незабаром – одружились.

Зараз Соломія живе з Василем у великому будинку за містом. У них ростуть сини-близнюки. Її батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.

А Олена? Вона повернулася в провінцію й живе у квартирі бабусі. Богдан швидко охолов до неї й виставив за двері. Говорять, тепер вона працює в овочевій крамниці. Сумна й зла. А бумеранг, як відомо, повертається. І б’є по спині…

*Істинне щастя ніхто не вкраде, а фальшиве – не варте горя.*