Провчила зухвалу родичку чоловіка

— Мама казала, ресторан підтвердили, — Соломія говорила так, ніби не помічала напруги в голосі Оксани. — Ну й щодо грошей. Ви з Дмитром усе перевели?

Оксана мовчала кілька секунд, намагаючись підібрати слова, але Соломія вже продовжила:

— Сума невелика, чесно кажучи, я навіть думала долучити зі своїх, але знаєте, з моїми витратами… Це ж для мами, ви розумієте.

— Почекай, — Оксана перебила її, намагаючись зберегти спокій. — Ми про це не домовлялися. Дмитро мені нічого не казав.

— Ой, та ти ж знаєш, він вічно все забуває, — Соломія засміялася, ніби йшлося про дрібниці. — Я йому сказала, що з вас виходить десь сорок. Хіба це не нормально для такого випадку?

Слова звучали так, наче рішення було прийнято давно, а будь-які заперечення — смішні. Оксана стиснула телефон, відчуваючи, як роздратування росте.

— Сорок тисяч? — перепитала вона повільно, ледве чутно.

— Так, це я ще знижку виборола! Там і торти, і обслуговування — сама побачиш. Мама буде в захваті. Та годі, не переймайся, я вже внесла аванс. Дмитро казав, ви все переведете.

Соломія відключилася, навіть не дочекавшись відповіді.

Оксана сиділа, не відриваючи погляду від телефона. У горлі стояв ком, а в голові крутилася одна думка: «Знову ця гра в одні ворота».

***

Ввечері на кухні повітря тремтіло, наче натягнута струна. Дмитро відкрив холодильник, дістав пляшку квасу й, не дивлячись на Оксану, пробурмотів:

— Соломія казала, ти проти дати грошей на ресторан.

Оксана завмерла.

— Проти? Вона так сказала? — Вона підвелася зі стільця, стискуючи долоні. — Я взагалі нічого не знала, поки вона не подзвонила й не поставила мене перед фактом.

Дмитро обернувся й нахмурився.

— Та годі тобі, вона ж не для себе старається. Мама ж не кожен рік ювілей святкує.

— А нічого, що вона «постаралася» за наш рахунок? Сорок, Дмитре! — Оксана стрималася, щоб не кричати. — Сорок тисяч! Це нормально?

Дмитро знизав плечима й відвів погляд.

— Ну, це ж мама. Що ти хочеш? Соломія молодець, усе організувала.

Оксана іронічно посміхнулася.

— Молодець, звісно. Тільки ось за чужі гроші молодицею бути легко. І знаєш, Дмитре, я не розумію, чому ти просто згодився. Ми з тобою це обговорювали? Ні. Вона просто вирішила, а ти кивнув.

— Та перестань, — Дмитро махнув рукою. — Вона ж намагається якнайкраще.

— Для кого? Для нас? Для мами? Чи для себе? — Оксана різко підвищила голос, але одразу знизила його, щоб не розбудити сина. — Дмитре, я більше так не можу. У неї одне: «дайте, переведіть, оплатіть». А потім вона зникає, ніби нічого й не сталося.

Він помовчав, розглядаючи вміст склянки.

— Ну що я можу зробити? Вона така. Хочеш, поговори з нею сама.

— Вже, — сухо відповіла Оксана. — І знаєш, що вона мені сказала? Що це наш обов’язок.

— А ти чого хотіла? Вона сама все тягне. У неї, може, життя складніше, ніж у нас.

— Вона тягне?! — Оксана не витримала. — Дмитре, та вона просто використовує всіх навколо! А ти ще й підігруєш!

Розмова зайшла в глухий кут. Дмитро пробурчав щось незрозуміле й пішов у кімнату, залишивши Оксану наодинці з думками.

***

Наступного ранку дзвінок розірвав тишу. Оксана неохоче підняла трубку.

— Оксан, привіт! Ти не зайнята? — Соломія звучала незвично бадьоро.

— Слухаю, — сухо відповіла Оксана, готуючись до нової «справи».

— Слухай, мені потрібна допомога. Я з сусідкою запускаю невеликий проект. Інтернет-магазин, ну ти знаєш, які зараз можливості. Отже, треба щось оплатити, а в мене зараз нуль. Думала, ти даси мені свою картку. Це тимчасово, на пару днів.

Оксана завмерла, намагаючись переварити почуте.

— Соломіє, — голос її став твердим, — ти серйозно? Мою картку?

— Ну так! Що тут такого? Ти ж знаєш, я акуратна. Усе поверну, нічого зайвого не витрачу.

— Ні. Це не обговорюється.

На тому кінці проводу завісла тиша.

— Не розумію, — голос Соломії втратив впевненість. — Це ж просто картка. Чому ти відмовляєш?

— Соломіє, тому що мені дороге моє спокійство. І моя картка.

— Оксано, ти що, мені не довіряєш? — Соломія вдала ображений тон. — Ми ж родина.

Оксана стиснула зуби.

— Соломіє, давай на цьому закінчимо. У мене справи.

Вона поклала трубку, відчуваючи полегшення й злість одночасно. Соломія переступила всі межі.

Ввечері, коли Дмитро повернувся з роботи, Оксана вже знала: розмова буде важкою.

— Дмитре, — почала вона спокійно, — твоя сестра знову дзвонила.

Він роззувся, не поспішаючи піднімати погляд.

— І що?

— Вона попросила картку. Мою. Для свого проекту.

Дмитро зупинився, дивлячись на неї з подивом.

— І що ти відповіла?

— Що ні, звісно.

— А чому ти не могла просто допомогти? — Він заговорив різко. — Це ж Соломія.

Оксана глибоко вдихнула, щоб не вибухнути.

— Дмитре, це у вас сімейне — не розрізняти прохання й нахабність? Вона що, сама не впорається?

— Оксано, вона ж не мільйони просила. Ти завжди все ускладнюєш.

Вона дивилася на нього, не вірячи власним вухам.

— Ускладнюю? Це я ускладнюю? Ти справді вважаєш, що так можна вічно?

Дмитро помовчав, потім пробурчав:

— Їй просто допомога потрібна була, от і все.

— Так, а потім вона зникає, а ми розгрібаємо наслідки.

Він махнув рукою й пішов у кімнату.

Оксана сиділа за кухонним столом, відчуваючи, як щось всередині ламається. Вона більше не могла терпіти. Соломія не просто втручалася в їхнє життя — вона руйнувала його.

Весь вечір Оксана обдумувала, як покласти цьому край. У голові визрів план: спокійний, розсудливий і остаточний.

***

Наступного тижня їх запросили до родичів Дмитра. Зібралися майже всі: бабусі, дядьки, тітки, двоюрідні брати й сестри. Соломія, як завжди, була в центрі уваги. Вона розповідала, як «інвестує в майбутнє». Оксана спостерігала за цим спектаклем із холодним спокоєм.

Дмитро сидів поруч, нервував, ніби відчував, що зараз станеться щось невідворотне.

— Ось, — продовжувала Соломія, звертаючись до всіх, — ми з сусідкою запускаємо класний проект. Усе на свої робимо, самі стараннями, знаєте, як це важко зараз.

Оксана покашляла, щоб привернути увагу.

— Соломіє, а нічого, що в твоєму проекті ти намагаєшся використати чужі гроші?

За столом завмерли. Соломія спершу навіть не зрозуміла, що це до неї.

— Ти про що? — голос її звучав напружено.

— Ти просила в мене картку на «тимчасові витрати». А ще до того Дмитро давав тобі гроші на ремонт авто. До речі, ти їх повернула?

Соломія почервоніла.

— Ну, це дрібниці. Нащо виносити їх сюди?

Оксана не відступала.

— Це не дрібниці, коли ти постійно живеш за чужий рахунок.

— Не розумію, чому ти така зла, — Соломія намагалася посміхатися. — Ми ж родина.

— Родина? — Оксана підняла брови. — Це не родина, Соломіє. Яка родина, коли ти береш і не віддаєш, а потім ще й ображаєшся, якщо тобі відмовляють.

Усі мовчали. Дмитро спробував щось сказати, але Оксана зупинила його.

— Ні, Дмитре. Годі її прикривати. Ми вже витратили на неї купу грошей і нервів. Нехай тепер пояснить, нащо їй моя картка.

Соломія схопилася зі стільця, стиснувши кулаки.

— Ти просто заздриш, Оксано! Я стараюся для всіх, а ти тільки сидиш і рахуєш копійки.

— Заздрю? — Оксана усміхнулася. — Тому що ти звикла обманювати всіх навколо? Не сміши мене.

Соломія стукнула долонею по столу й вибігла з кімнати.

Дмитро підвівся й глянув на Оксану з болем.

— Навіщо ти так? Це ж моя сестра.

— А ти навіщо їй усе дозволяєш? — відповіла Оксана, не відводячи погляду.

Він нічого не сказав, лише похитав головою й пішов за Соломією.

Оксана зрозуміла: правда виплила. Але це було схоже не на перемогу, а на поразку. Решта мовчали, уникаючи її погляду.

Ввечері Дмитро не повернувся додому. Написав коротко: «Мені потрібен час, щоб усе обдумати».

Оксана сиділа на дивані. Вона знала, що вчинила правильно, але щось всередині відмовлялося визнавати це перемогою.