Ранкові дзвінки, що змішали справи, але зігріли серце

Сьогодні в неї день народження. Зранку всі дзвонили, вітали, заважали збиратися на роботу. Але серце грілося від уваги…

Донька Соломія привітала першою, нагадала: після роботи треба зайти, приготувати обід, допомогти онукові з уроками, погодувати…

Потім забігти до свекра зі свекрухою, передати продукти, куплені по дорозі. А вже потім — додому, де чоловік чекає на вечерю. Ну, а якщо залишаться сили — можна й бокал вина з ним випити перед телевізором. Якщо ні — то й так добре. Звикла ж…
Головне — встигнути для всіх. Щоб усі були ситі, задоволені. Хіба їй потрібні інші подарунки? Усі щасливі? Значить, і вона теж…

Два коти, старий Сірко та молодий Цвирінь, спостерігали за господинею.
— Нам із нею пощастило, — муркотів Цвирінь. — Хто б так доглядав?
Сірко насупився:
— А хто про неї подбає? Їй же лише сорок п’ять. А виглядає на всі шістдесят у цьому поношеному светрі. І навіть сьогодні ніхто не звільнить її від клопотів.

— Дивні твої думки, — здригнувся Цвирінь.
— Вона підібрала мене крихітним у смітнику, — промовив Сірко. — Годувала з піпетки. І я бачив, як з веселої дівчини вона перетворилася на зморену жінку.
— Нам же добре: годує, пестить. Чого тобі ще?
— Треба віддати борг, — відповів Сірко. — Зрозумів би, якби міг…

*****
Наступного ранку Сірка ніде не було. Ніби крізь стіни пішов!
Олена Петрівна пішла на роботу тривожна. Але після — як завжди: до Соломії, потім до свекрух, додому готувати…
Пошуки кота відклалися на ніч. Коли ж бігла до дому, розбризкуючи воду з осінніх калюж, її покликав дід біля лавки. У темних окулярах, з тростиною.
— Красуню, — сказав він. — Допоможеш старому?

Вона взяла його за руку, присіла поруч. Щось знайоме відчувалося в його посмішці…
— Дуже спішу, — вибачилась вона.
— Куди ж ти так, серденько? — зацікавився дід, і вона раптом почала розповідати. Про роботу, родину, клопоти.
— Кросівки старі, — перебив він.
— Звідки знаєте? — здивувалась.
— Я сліпий, але чую, як вони чвакають, — усміхнувся.

— Зате куртка нова! — відповіла вона, немов виправдовуючись.
— Донька віддала? — поцікавився дід, торкаючись тканини.
— Та все ви знаєте…
— Не сердься, доню, — раптом замуркотів він, і їй здалося, ніби перед нею котяча мордочка. Вона стрепенулася — мара здалася!

— День народження святкувала недавно? — продовжував дід.
— Вчора… — горло стиснуло. І раптом вона заворушилась: — Чоловік подарував троянди й парфуми за тисячі гривень! Свекор зі свекрухою влаштували бенкет із стравами з найкращого ресторану! Ми танцювали до пізньої ночі…

Дід мовчав, схопившись за тростину.
— Не вірите? — голос її задрижав.
— Я тебе давно знаю, — сказав він. — Хочу подарунок дати. Ходімо.
Вона заперечувала, але дід, міцно тримаючи її за руку, повів крізь місто, ніби бачив кожен камінь.

*****
Повернулись опівночі. На ній було сукня від відомого львівського дизайнера, в руках — сумка з перлинами. Таксист допоміг донести пакети до дверей.
— Дякую, дідусю, — поцілувала вона його у щоку. — Ніколи не мала такого свята…

Він провів рукою по її обличчю, і вона згадала, як Сірко терся об неї.
Раптом двері розчинилися. На порозі стояли родичі: чоловік, донька, свекор зі свекрухою.
— Де ти пропадала? — гримнув чоловік. — Увесь місто обдзвонили!
— Святкувала з другом батьків, — відповіла вона, обертаючись. Але діда вже не було…

— Яка ти пишна! — з захопленням скрикнув зять.
— Гроші на це звідки? — сипнула свекруха.
— З ваших же, мамо, — усміхнулась Олена. — А тепер, любий, зроби мені чаю.

*****
Сірка знайшли наступного дня у шафі. Він лежав, немов посміхаючись. Поховала під калиною біля дому. Коли ж поверталася, здалося — біля смітника стоїть той самий дід. Вона кинулась туди, але побачила лише кошеня.
— Підемо додому, — підняла його Олена.
— Мур-р… — відповів малюк, втискуюючись у її груди.
— Я про тебе подбаю, — прошепотіла вона.
— Знаю, — промуркотів кошеня. — Знаю…