Родина, якої я не знала

**Сім’я, якої в мене ніколи не було**

Як тільки Софія зайшла до дому після важкого дня, одразу відчула — у них гості. У повітрі пахло чужою парфумованою водою, з кухні долинали приглушені голоси й теревені телевізора. Вона зітхнула: знову свекруха. Надія Іванівна. Як завжди, без попередження, ніби це її власна оселя. Софія зняла пальто, роззулася й уже хотіла зайти, але раптом почула своє ім’я. Завмерла. Голос свекрухи звучав різко, майже злісно:

— Васильку, подумай, кого ти взяв собі за дружину. Вона… не те, що тобі потрібно. Це ж очевидно…

У грудях у Софії все стиснулося. Вона говорила про неї. Обговорювала з сином — осуджувала, перебирала, ніби полотно на базарі. А Василь… мовчав. Не захищав.

Софія слухала й згадувала: колись їй здавалося, що його сім’я — подарунок долі. Добрі, щирі, з усмішками. Не так, як її родичі. Там за кожним святковим столом — злі жарти, образи, плітки. Про допомогу й мови не йшло, лише розмови про «борги» й «хто кому скільки винен».

Вона виросла у світі, де підтримки не існувало. Де мати з їдким сміхом казала: «Просить допомогти з ремонтом? Скажи дякуй, що не хоче ще й вікна безкоштовно вставити». Де сестра завжди «хворіла», коли треба було посидіти з малою Софією.

Коли вона потрапила в родину Василя, то спочатку не вірила. Усе було занадто ідеально: теплі слова, обійми, посмішки. Так не схоже на її світ. Вона чекала, що за кутом вони прошепочуть: «Ну й що ти в ній знайшов, Василю?»

Але ні. Ні вперше, ні вдесяте. Вона почала звикати. Вірити. Але глибоко всередині сиділо відчуття: «Я тут чужа».

Її мати теж зустрічала Василя з посмішкою, але варто йому вийти, одразу висміювала:
— Худорлявий якийсь. Не варіанти. Та й нудний…

Софія стискала зуби, але сперечатися вже не хотілося. І тільки раз вона почула, як мати Василя сказала синові:
— Софійка хороша. Не втрачай її. Тобі з нею пощастило.

Від цих слів у неї перехопило дух. Навіть її матір ніколи так не говорила…

Коли Василь допомагав батькові будувати сарай на ділянці, Софія сердилася: «Це ж наш вихідний!»
— Він попросив — я допоміг. Він теж мені допоможе, коли буде треба.

І справді: коли у квартирі зник світло, батько Василя приїхав після зміни й усе полагодив. Без нарікань. Просто тому, що «ми родина».

Софія вчилася. Було важко. Все життя їй повторювали: «Кожен за себе». А тут — інший світ. Де допомога — не тягар, а спосіб сказати «люблю».

Вони одружилися. Його родичі допомагали з влаштуванням весілля: і грошима, і справами. Родичі Софії дали «на подарунки» й додали: «Ви дорослі — самі розбирайтесь».

Вона розуміла, що, можливо, вони праві. Але на душі було гірко.

Потім вони збирали на поїздку до Греції. Майже всі гроші відклали. Та раптом лихо: сестра Василя потрапила в аварію. Авто — на смітник. Страховка майже нічого не покрила. Сестра жива — і це головне. Але без машини вона не зможе працювати: маленька дитина, робота — на колесах.

— Зберемо гроші, — сказав Василь. — Купимо їй хоч якесь авто.
— А відпустка? — прошепотіла Софія.
— Почекає.

Вона мовчала. Всередині був біль. Вона так хотіла того моря, тиші — хоч раз для себе. Але кивнула.

Її мати ж розлютилася:
— Ти з глузду з’їхала?! Себе позбавила відпочинку, а тепер їй машину?! Це її проблеми!

Софія знову мовчала. Вона сердилася, так. Але знала: у цій родині інакше не можна. Тут допомагають. І якщо ти хочеш бути частиною цього світу — приймай правила.

Сестра Василя подякувала. Пообіцяла: «Коли зможу — поверну». Але він із батьками лише махнули рукою: «Не треба». Софія кивнула разом із ними. Хоча до кінця не розуміла.

Час минав. В Грецію вони таки поїхали. Потім були Італія, Хорватія. А потім — вагітність. Народився Данилко.

А коли йому виповнився рік — страшний діагноз. Лікування коштувало багато, державна квота покривала лише частину. Вони виставили квартиру на продаж — і все одно не вистачало.

Софія звернулася до матері. Та одразу відрізала:
— Ми свого житла не продаватимемо. Питай у родичів, щось дамо. Але квартиру — ні.

І от Василь, уриваючись у дім, кричить:
— Погодилися! Сестра переїжджає до батьків, свою квартиру продає. Ще й дачу виставили! Ми врятуємо сина!

Софія не могла дихати. Вона, наче в тумані, подзвонила сестрі Василя, щось прошепотіла про подяку. Та лише відповіла:
— Ми родина. Коли йдеться про життя — вибору немає.

Данилку зробили операцію. Він видужав. А вони з Василем жили в орендованій квартирі — і були щасливі.

Мати Софії була в шоці:
— Віддала житло? За племінника?! Ну й благодійниця…
— А я щаслива, мамо. Бо тепер у мене— Тому що справжня родина — це не кров, а люди, які завжди поруч, навіть коли береш останнє зі своєї кишені.