Розкриття таємниць: коли любов веде до розриву в родині.

Батько пішов, бо дізнався про маминий роман із колегою. У хаті розгорілася страшна сварка.

— А ти що хотів? Я цілі дні сама, як перст! Ти на роботі від ранку до ночі. Я жінка, мені увага потрібна!

— А що скажеш, якщо я твого уважницького Толика посаджу? Підкину йому щось, і закрию, га? — холодно, але з лютим спокоєм запитав батько.
Він служив опером у поліції.

— Ти не посмієш! Не смій! Ти сам усе зруйнував!

Мати сіла на диван і заплакала. Батько вже майже зібрав свої нечисленні речі й рушив до виходу. Я стояв біля дверей, що ведуть із коридору у вітальню, готовий лягти на порозі, щоб не випустити батька. Яка дурня? У нас завжди була дружня, щаслива родина. Мати з батьком ніколи не сварилися, жартували одні й ті ж жарти й сміялися разом. Так, батько багато працював, часто повертався додому страшно втомленим, з одним бажанням — виспатися. Але ті хвилини, коли ми були разом, казали про одне: у нас усе добре! Як мати спромоглася так усе зруйнувати?! І що, батько справді не пробачить?

— Глібе, не йди, — із болем промовила мати, відірвавши долоні від обличчя. — Пробач мене! Не йди. Васю, ну чого ти тут вуха грієш?

Але я не зрушив з місця. Став у проході. Дванадцятирічному мені тоді здавалося, що я зможу зупинити їх, не дам зруйнувати те, що вважав щасливою родиною.

— Вась, пропусти, — суворо наказав батько.
Такий тон я чув у нього лише на роботі. Не вдома. Не з нами.

— Не йди! — попросив я.
— Дай мені пройти!

Той самий голос.
— Тату… а як же я?

Він відсунув мене, ніби стілець, і вийшов із квартири. Мені здавалося, що він так поспішав, щоб нічого не зробити. Не просто не вдарити матір у гніві, а ж таки в нього була службова зброя. Очі світилися таким гнівом, що він був правий, пішов. Тепер я це розумію. Але в той день він став для мене людиною, яка відсунула мене, як непотрібну річ. А мати — тією, хто створив цей кошмар у нашому житті.

Толик, звісно, виявився козлом і кинув матір одразу після батька. Вона опинилася у жахливому становищі. Чоловік пішов, коханець кинув, син звинувачує у всьому неї. А тут ще я…

Я рано почав гуляти до пізньої ночі, потрапив у погане товариство. Спочатку дрібні крадіжки, потім нахабнішали. Нас взяли на пограбуванні якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, встигли схопити двох, мене й Славіка. Батько, який до того часу дослужився до начальника оперативного, приїхав у відділок, де тримали мене. Прізвище в нас було непоширене — Горобець — а по батькові не Петрович, а Глібович. Хтось із знайомих подзвонив йому.

— Виходь, — кинув мені батько.
— А йди ти, — прошипів я.

Він витягнув мене із камери.
— А Славік? — закричав я, відчайдушно вириваючись.

Батько затягнув мене у допросну й кілька разів сильно вдарив по обличчю. Витираючи кров, змішану зі слізьми, я ненавидів його ще сильніше.

— Тобі скільки вже?
— Що? — не зрозумів я.
— Років скільки? Пʼятнадцять?

Мені стало смішно.
— Вітаю! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Бо ти не мій! — ревнув він у відповідь. — Я взяв Галю вже вагітною. Думав, буде мені доброю дружиною. А вона… — тут він грубо вилаяся, — так і залишилася.
— То хто мій батько? — тупо спитав я.

Він дав мені хусточку й пляшку з водою. Я втерся. Гліб сів навпроти й сказав:
— Пробач, що вдарив. Ти мене дуже засмутив. Думаєш, у мене своїх справ мало?
— То йди та роби свої справи, — буркнув я.

— Вась… по документах ти мій. І аліменти я твоїй матері виплачую. Але якщо так і далі піде — я відмовлюся від тебе. Хай закривають — мені що, зрештою?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну, зараз… не посадять?

Він похитав головою.
— А Славік?
— Слухай, у Славіка є свій батько. Вони заможні. Розберуться. Краще про своє життя подумай. Не розумію, вам у тюрмі що, медом мазано? Думаєш, там не життя, а малина? То ні, це пекло! Малолітко — пекло в кубі.

У тюрму я не хотів. Мені було просто нудно і боляче жити, боляче дивитися на матір. Ось я й… відволікався. Цими думками я й поділився з Глібом.
— Коротше, вибір за тебе ніхто не зробить. Або ти починаєш жити нормально — вчишся й думаєш про майбутнє. Або йдеш по кривій, в кінці якої, як правило, погано закінчують. Не хочеш у тюрму — міняй поведінку. Вільний.

Я пішов до виходу. Біля дверей мене зупинив голос батька:
— І матір не звинувачуй. У розлученні завжди винні обидва. А те, що я про неї крикнув — то на емоціях. Забудь.
— Глібе… тату, ви ж любите одне одного! Може, помиритеся? — без надії спитав яЗ того дня ми почали нову сторінку нашого життя — вже разом.