Розлучення, яке змінило моє життя

Оксана стояла біля кухонного вікна, тримала в руках чашку стиглого чаю та спостерігала, як у дворі грали діти. Вчора вона підписала останні папери про розлучення, а сьогодні, чомусь, відчувала себе легше, ніж за останні роки. Дивно, адже мало б бути навпаки.

— Мам, а де тато? — запитала десятирічна Соломія, заходячи на кухню в шкільній формі.

— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми ж говорили, — тихо відповіла Оксана, гладячи доньку по голові. — Завтра він забере тебе на вихідні.

— А чому ви не можете просто помиритися? Світуся Коваленко каже, що її батьки тепер сварилися, а потім купили нову машину й перестали.

Оксана сумно посміхнулася. Якби все було так просто. Якби справа була лише у сварках.

— Іди поснідай, запізнишся до школи.

Соломія слухняно сіла за стіл, але продовжувала про щось думати, помішуючи ложкою кашу.

— Мам, а тобі не сумно?

— Трохи сумно. Але знаєш що? Інколи люди розходяться не тому, що перестають кохати, а тому що разом стало погано. А окремо можуть бути щасливими.

Доньонька кивнула, хоча Оксана розуміла, що у десять років цього не збагнути. Вона й сама зрозуміла не одразу.

Почалося це не вчора і навіть не рік тому. Почалося, мабуть, тоді, коли Богдан почав повертатися додому все пізніше, а вона все частіше знаходила в його кишенях чеки з кав’ярень, куди ніколи не заходила. Та тоді Оксана думала, що це ділові зустрічі. Богдан працював менеджером у будівельній компанії, зустрічі справді траплялися.

— Ти знову пізно? — питала вона, коли він поспіхом поснідав, втупившись у телефон.

— Ага. Проект здаємо, аврал. Не чекай.

— Може хоч на вихідних кудись поїдемо? Соломія просила до твоєї мами на садибу.

— У вихідні теж працюю. Вибач, Оксано, але зараз такий час. Потім відпочинемо.

“Потім” ніколи не наставало. Оксана звикла вечеряти сама, колискати Соломію сама, дивитися телевізор сама. Іноді їй здавалося, що вона вдова, а не одружена жінка.

Подруги співчували.

— Хлопці зараз усі такі, — говорила Ірина, коли вони бачились у кав’ярні. — Робота, робота. Зате гроші приносить.

— Гроші то приносить, — погоджувалася Оксана, — та тільки що з того? Живемо як сусіди по комуналці.

— А ти не думала, що у нього хтось є? — обережно запитала Наталя.

— Думала. Але як дізнатись? Прямо запитати не можу, а ритися в його речах не хочу. Та й часу в нього на роман звідки взятись, коли він постійно на роботі?

Наталя багатозначно помовчала.

А вдома Оксана продовжувала чекати. Чекати, що Богдан повернеться до неї, що вони знову розмовлятимуть, як раніше, що знову цікавитиметься її справами, Соломіїними успіхами у школі, їхніми спільними планами. Та Богдан ніби жив у паралельному світі.

— Як справи на роботі? — питала Оксана, коли він нарешті повертався.

— Нормально, — відповідав він, не відриваючись від телефону.

— А у Соломії сьогодні був святковий ранок. Вона так гарно оповідала вірш.

— Ага.

— Богдане, ти мене чуєш?

— Чую, чую. Молодець наша Соломійка.

Та по його обличчю було видно, що він не чує нічого, окрім звуків свого телефону.

Поступово Оксана перестала розповідати йому про свої справи. Навіщо, якщо він все одно не слухає? Вона влаш
Марія з посмішкою дивилася, як Сергій учив Катрусю грати у шахи на новій кухоньці їхнього будинку під Києвом, усвідомлюючи, що коли покинула мрештливу тишу минулого, знайшла справжню музику свого щастя.