Розлучення одразу після весільних обітниць

**Щоденник Оксани Громової**

Розлучилися через тиждень після весілля.

— Ти з глузду з’їхав?! Яке розлучення?! — Оксана кинула на підлогу букет засохлих троянд, який ще вчора здавався їй найпрекраснішим у світі. — Ми ж тільки одружилися! Тиждень тому!

— І що з того? — Тарас навіть не відірвав очей від телефону. — Помилка вийшла. Буває. Краще одразу виправити, ніж мучитися роками.

— Помилка?! — голос Оксани перейшов на виск. — Я для тебе помилка?! Наше весілля — помилка?!

Тарас нарешті підняв погляд, подивився на дружину. Колишню дружину. Або як тепер правильно казати?

— Слухай, Оксанко, ну що ти істерику влаштовуєш? Жартую ж. Не підходимо ми один до одного, і все. Я зрозумів це ще у першу шлюбну ніч, коли ти влаштувала скандал через те, що я не почистив зуби.

— То почисти зуби! У чому складність?!

— А чому я маю? Вдома ніколи не чистив перед сном, і нічого, нормально жив.

Оксана опустилася на диван, схопилася за голову. Невже вона справді сім років зустрічалася з цією людиною й нічого не помічала? Чи помічала, але думала, що після весілля все зміниться?

— Тарасе, любий, — вона спробувала говорити спокійно. — Ми ж любимо один одного. Пам’ятаєш, як ти робив мені пропозицію? На колінах стояв, клявся, що я буду найщасливішою…

— Це була романтика. А життя — воно інше. Ось посуди сама: тиждень живемо, і що дня — сварка. Вчора докоряла, що я шкарпетки не в кошик кинув. Позавчора — що тарілку після борщу не вимив одразу. А сьогодні зранку почалося — чому я каву собі зварив, а тобі ні.

— Та я ж ще спала!

— Ну ось бачиш. Мені що, тебе будити, питати, чи хочеш кави? А якщо не хочеш, а я розбуджу — знову скандал буде.

Оксана розгублено дивилася на чоловіка. Невже він серйозно? Невже ці дрібниці для нього привід зруйнувати сім’ю?

— Таражку, — вона підійшла до нього, хотіла обійняти, але він відсторонився. — Та це ж дурниці! Ми притерлися б, звикли. Усі пари через це проходять!

— Не хочу я притиратися. Мені і так добре було. Навіщо я взагалі одружився?

Це питання зависло у повітрі. Оксана відчула, як щось всередині обривається. Сім років стосунків, рік підготовки до весілля, купа витрачених грошей, гості, які ще питають, як медовий місяць…

— Знаєш що, — вона випросталася, витерла сльози. — Може, ти й правий. Може, ми справді поспішили.

Тарас здивовано глянув на неї.

— Тобто ти згодна на розлучення?

— А що мені лишається? Силою тебе любити змушувати? — Оксана взяла з комода світлину з весілля. На фото вони обидва посміхалися, щасливі, закохані. — Тільки поясни мені одну річ. Якщо ти не хотів одружуватися, навіщо робив пропозицію?

Тарас почухав потилицю.

— Ну як навіщо… Ти ж постійно натякала. То подруга вийшла заміж, то інша. То мовляв, нам уже пора… Я думав, раз так треба, значить, треба.

— Треба? — повторила вона. — Ти на мені одружився, тому що треба?

— Ну не лише тому. Ми ж добре жили разом. Ти смачно готувала, прибирала… Я думав, після весілля так і буде.

— А що зараз не так?

— Та якась ти нервова стала. Усе тобі не подобається, усе не так. Раніше таких докорів не було.

Оксана знову сіла на диван. Справді, раніше вона мовчала, коли Тарас розкидав шкарпетки. Прибирала за ним, готувала, прала. А чому мовчала? Боялася. Боялася, що він піде до іншої, якщо буде занадто вимогливою.

— Може, я й була нервова, — повільно промовила вона. — Але знаєш чому? Бо чекала від тебе хоча б якоїсь участі в нашому спільному житті. Мені здавалося, що чоловік — це партнер, а не дитина, за якою треба прибирати.

— Ось саме! — оживився Тарас. — Я не хочу, щоб за мною прибирали та щось наказували. Хочу жити спокійно.

— А я хочу жити з чоловіком, а не з квартирантом.

За вікном почав стукати дощ. Оксана згадала, як вони познайомилися: у кав’ярні, вона сиділа одна, читала книгу, а він підійшов знайомитися. Такий гарний, усміхнений, уважний. Дарував квіти, водив у театри, навіть вірші знав напам’ять.

— Пам’ятаєш, як ти мені читав Франка? — спитала вона.

— Пам’ятаю. А що?

— Нічого. Просто згадала.

— Оксанко, — Тарас сів поруч. — Навіщо ми себе мучимо? Давай чесно: ми не підходимо одне до одного. Ти хочеш одного, я — іншого. Ти домашня, сімейна, а я люблю свободу.

— А дітей?

— Поки не хочу. МожВона обернулася до вікна, крізь сльози побачила перші промені сонця після дощу, і раптом усвідомила — нарешті вільна.