Самотність після втрати

ВДОВЕЦЬ

Тарас закохався у Соломію ще зі школи. Маленька, тендітна, з розсипом рудих веснянок на носику. Саме такою він побачив її вперше, і ще тоді, у шостому класі, закохався по вуха.

Соломія була молодшою за нього на три роки. Вчилася завжди на відмінно, була скромною і соромязливою. А Тарас з кожним роком ще міцніше прикипав до неї душею. Підглядав на перервах, коли вона з подружками скакала на скакалці у шкільному подвірї. Легка, як яскравий метелик.

Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Соломії з букетом квітів просити її руки.

Батько Соломії був чоловік суворий, серйозний. Довго розмовляв із Тарасом окремо, а потім, з усмішкою, простягнув йому руку доньки.

Весілля було гучне. Зїхалися навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очі у Соломії сяяли від щастя, а Тарас був неймовірно гордий. Він вважав, що йому дісталася найкраща наречена у селі.

Через два роки, за допомогою батьків, Тарас збудував хату. Соломія тріпотіла від радості за три місяці до народження первістка вони переїхали у свій власний дім.

Народилася у них дівчинка, назвали її Олесею, на честь бабусі Соломії. Дівчинка була міцненька й здорова, але для Соломії пологи стали справжнім випробуванням.

Цілий рік після народження доньки Соломія ходила бліда, ніби знесилена. Тарас возив її по лікарях, а ті лише розводили руками й казали: потрібен час, щоб організм оговтався.

А коли Олесі виповнилося півтора роки, Соломія дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати вагітанність. Мовляв, сили вже не ті, може не виносити. А якщо й виносить то може не пологти.

Тарас разом із лікарями умовляв Соломію, але вона була непохитна.

Я свою дитину вбивати не стану! Вона ж ні в чому не винувата, що захотіла народитися. Що буде, те буде, казала Соломія, На все Божа воля!

Останній місяць вагітності Соломія пролежала в лікарні. А вдома сумувала маленька донька, а Тарас не знаходив собі місця. Серцем відчував лихо неминуче.

І серце його не обдурило. Соломія не пережила пологів у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли зявитися дві чудові дівчинки-близнючки.

Тарас був невтішний у своєму горі. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, невидючим поглядом. А перед очима промайнуло все його життя з Соломією щасливі дні, її усмішка. А в вухах, немов дзвін, лунав її веселий сміх. Коли труну опускали в могилу, Тарас упав на коліна й заревів, ніби поранений звір.

Як, як я без тебе тепер? Що мені робити? Навіщо мені далі жити? Сльози котилися по щоках, а в душі була порожнеча. На місці серця чорна прірва.

А після похоронів він запив. Глухо, непробудно, по-чорному. Пив, щоб не згадувати її, щоб не чути в голові її голос.

Батьки Соломії забрали дівчаток до себе. Вважали, що Тарас навряд чи оговтається від горя й зможе стати їм добрим батьком.

На сороковий день після смерті Соломії Тарас, знову напившись до непритомності, заснув у сінях. І сниться йому сон. У хату заходить Соломія у білій сукні, розпущене волосся падає на плечі, а в ньому, ніби у рудих барашках, грають промені сходу. Підійшла до нього, погладила по голові й так лагідно, ніжно промовила, як колись:

Тарасоньку, рідний, ну що ж ти робиш? І не соромно тобі? примружила свої зелені очі й погрожує пальчиком, Донечки вже й забули, як батько виглядає, суму