Шахраї раділи, коли їм відкрила сухенька дев’яностолітня бабуся. Але тоді за її спиною з’явився

Шахраї зраділи, коли двері відчинила сухонька дев’яностолітня бабуся. Але тут за спиною в неї з’явився величезний пес Тарас…

Одарка Панасівна жінка хоч і стара, але досить сучасна. У свої дев’яносто років вона і з онуками спілкувалася через скайп, і за комунальні послуги платила через Інтернет. Бо казала: «Навіщо мені в черзі на пошті стояти й марнувати час».

Чоловіка Одарка Панасівна поховала ще дванадцять років тому. Єдиною живою істотою, яке скрашувало життя старенької жінки, був не менш старий (за собачими мірками, звісно) пес на ім’я Тарас — саме таке химерне ім’я колись придумав чоловік Одарки Панасівни.

Щоранку й щовечора всі околишні жителі бачили Одарку Панасівну, яка неспішно прогулювалася з тростиною в одній руці та з повідком в іншій. Повідець, проте, був скоріше для порядку — Тарас за все своє життя нікого не вкусив, хоча виглядав грізно, особливо в молодості.

Звісно, Одарка Панасівна знала, що саме такі літні та самотні люди найчастіше стають жертвами різноманітних шахраїв. Спочатку їй про це розповіли онуки. Потім дільничний. Згодом вона про це прочитала в Інтернеті. А пару місяців тому їй подзвонила знайома і в сльозах розповіла, що у неї видурили «гробові» гроші.

Тож коли Одарці Панасівні подзвонили у двері, вона вже насторожилася. На порозі були двоє молодих людей — хлопець та дівчина років двадцяти п’яти. Вони представилися працівниками соціальних служб.

— А я нікого не викликала, — з хитрим прищуром відповіла Одарка Панасівна.

— А ми самі прийшли, — усміхався хлопець. — Ви ось скажіть, за останній місяць купували щось в аптеці?

— Як не купувала. Звісно, купувала. Вік у мене, знаєте, такий, що в аптеку я ходжу так само часто, як і в продуктовий! Дев’яносто років — це вам не жарт! — говорила Одарка Панасівна. Вона могла б годинами перераховувати, що саме купувала, які таблетки приймала та з яким ефектом.

Але молодих це, здавалося, не надто цікавило.

— Тож вам належить компенсація від держави! Це новий захід підтримки від уряду. Давайте ми зайдемо, ви знайдете чеки, ми все зафіксуємо! — запропонувала дівчина.

Одарка Панасівна всередині усміхнулася. Ця схема була їй знайома: непрохані гості заходять у квартиру, один відволікає господиню, інший в цей час обшукує нехитрі схованки та забирає все, що погано лежить.

Так і сталося. Пара зайшла в кімнату — і дівчина одразу попросила піти з нею на кухню та налити їй води.

— Так, красуне, обов’язково! А щоб ви, молодий чоловіче, тут не нудьгували, з вами Тарас посидить, — усміхнулася Одарка Панасівна.

Саме в ту мить у кімнату зайшов Тарас — заспаний, але стривожений появою незнайомців. Виглядав він грізно, вік не мав значення.

Одарка Панасівна з дівчиною вийшли з кімнати. А Тарас повільно підійшов до хлопця та пильно подивився у вічі.

«Будеш нишпорити по господарських речах, я тобі голову відкушу», — ніби хотів сказати пес. Молодик весь цей час боявся ворухнутися.

Не дивно, що після такої зустрічі парочка згадала про нагальні справи і поспішила.

— А як же компенсація? Ну, за ліки? — не без іронії спитала Одарка Панасівна.

— Ми з вами потім зв’яжемося, — пробурмотіла дівчина та поспішила до виходу.

Одарка Панасівна проводжала гостей строгим поглядом, зачинила двері — і погладила Тараса. А потім зателефонувала дільничному, описавши цю парочку — хай розбирається, що це за соціальна служба така!