Шановні відвідувачі

Вельмишановні гості

– Наталко, ні! У мене немає місця, щоб розмістити вас усіх, – суворо сказала Марина.

Вона вже втомилася ввічливо пояснювати своїй двоюрідній сестрі телефоном, що їхній візит небажаний, а про проживання навіть і мови бути не може.

– Ой, та правда твоя мама сказала – аби відмовити гостям. Хатище собі відбудували, а місця нема, звісно ж, так я і повірила. Он твоя мама завжди знаходила де переночувати й чим нагодувати, а часи тоді були несолодкі, – обурювалася Наталя. – Ми приїжджаємо сьогодні ввечері і, не дай Боже…

Її перервав чоловік Марини, який проходив повз. Він усміхнувся, простягнув руку до телефона дружини і, як тільки та передала йому слухавку, гаркнув так, що у «тієї сторони», певно, у вухах зазвучало.

– Сказано тобі – нема місця! А будеш так грубіянити моїй дружині – взагалі ні ти, ні хтось із твоєї рідні сюди ніколи більше не потрапить!

Слухавку кинули.

І хоча Олександр навіть ще не додав конкретних маршрутів, якими сім’ї дружини треба було б піти… Ось які невиховані люди – нема би дослухати…

– Дякую, – видихнула Марина.

У їхньому шлюбі вона була, так би мовити, «м’якою», в той час як Олександр застосовував більш жорсткі підходи у своїй поведінці.

– Замкни двері. Адже на сто відсотків спробують приїхати і по факту завалитися всередину.

– Ще й заплатити за таксі зажадають, можеш не сумніватися, – зітхнула Марина, слухняно перевіряючи, чи зачинені ворота й хвіртка дому.

І ще — додаючи номер двоюрідної сестри до чорного списку.

Дітей було шкода, звісно ж – Наталка їх, напевно, потягне з собою і туди, і назад, але…

Марина не вставить їй в голову свій розум. Та й якось інакше відвадити небажаних і незваних гостей зовсім не було можливо.

А ще мамі, напевно, наслухається… Адже все це мама почала.

Правильно Наталка сказала – вдома у Марининих батьків завжди всім були раді, і місце було, і їжа, і все інше належне для прийому дорогих гостей.

Серед родичів їхня сім’я вважалася найбільш гостинною, хорошо вихованою, гідною наслідування тощо.

Тільки чим старшою ставала Марина, тим менше їй подобалося все, що відбувалося. З кількох причин.

По-перше, звісно ж, те, що для розміщення родичів жертвували, передусім, інтересами Марини.

Батьки, як і раніше, спали у своїй кімнаті, а от Марині доводилося щоразу переїжджати на незручний диван на кухні, коли їхню квартиру «окуповували» гості.

А це принаймні на тиждень щомісяця.

Чи треба говорити, що спина дівчинки зі сколіозом «спасибі» за таку ночівлю не казала?

Зрозуміло, що купити нормальний ортопедичний матрац батьки не могли, але невже не можна було для гостей придбати який-небудь надувний?

Чи для Марини знайти хоча б вживане розкладне крісло десь, яке б поставили на тій самій кухні замість того проклятого продавленого диванчика, після якого вона по три дні не могла нормально випрямитися?

Ах, так, звісно, грошей навіть на такі дрібниці не було.

А не було їх, бо треба було поставити на стіл для гостей найкраще. Прийняти, поважити, щоб все було, як у людей.

На час візитів виймали кришталь зі серванта, виставляли на стіл усі наявні продукти, включаючи відкладений на чиєсь свято дефіцит.

Скільки разів Марина відзначала день народження з пюре і солоною оселедцем лише тому, що дефіцитну ковбасу, куплену спеціально на свято, за три дні до цього самого свята з’їдали «дорогі гості»?

Останньою краплею для Марини стала подарована подругою на чотирнадцятиріччя коробка цукерок.

Її віддали Марині за тиждень до свята, бо подруга їхала з батьками на відпочинок і не могла привітати дівчину в потрібну дату.

А Марина, замість того, щоб відразу з’їсти рідко передавані солодощі, як зробила б будь-яка нормальна дитина, вирішила відкласти цукерки на своє свято. Щоб і самій скуштувати, і маму з татом пригостити.

Та тільки двох днів не минуло, як ці самі цукерки виставили на стіл черговим прибульцям, а Марині навіть батьки не додумалися відкласти хоча б по одній цукерці кожного виду, щоб дівчина принаймні їх спробувала!

З першою ж стипендією, поїхавши через рік в технікум, Марина купила собі точнісінько таку ж коробку і з’їла сама, ні з ким не поділившись.

Тоді ж і вирішила: у житті більше не буде такою «люблячою» й «гостинною», як її батьки.

А потім вона зустріла Олександра, вийшла за нього заміж і народила сина. На той момент, як Міші виповнилося десять років, пара вже купила ділянку й навіть побудувала там придатний для цілорічного проживання будинок.

– Який же це великий будинок! – першими прокоментували родичі з боку Марини.

І даремно було пояснювати, що будинок зведений рівно на межі двох ділянок. Що технічно їхній сім’ї належить половина цієї самої «кралеї», а другу частину займає сім’я брата чоловіка.

У кожної половини будинку був свій вхід, комунікації, навіть адреси були різні.

Звичайно, між ділянками залишили хвіртку для того, щоб швидко ходити один до одного в гості, але від цього якісь права в однієї сім’ї на другу половину будинку не з’являлися.

Але деякі родичі пропускали цю інформацію повз вуха. Правду кажучи, до Наталки ніхто не наважувався навідатися в гості, порушуючи усі правила, встановлені Олександром та Мариною у їхньому домі.

Правила ці, насправді, були простими.

Марина охоче дозволяла нормальним, адекватним людям з числа рідні, які приїжджали до їхнього міста по справах або просто на відпочинок, зупинятися у них з Сашком.

Але лише у кількості не більше трьох осіб (гостьова кімната була розрахована на три спальні місця) і максимум на два тижні.

Більшість родичів цілком влаштовував такий варіант.

Багато ровесників Марини навіть за своєю ініціативою, приїжджаючи, скидалися на продукти, щоб молоді батьки не годували зайві роти за свій рахунок.

Багато хто також допомагав по господарству по дрібницях, а ще — не влаштовували з приїзду шоу, мовляв, розважайте мене.

Більшість, але не Наталка, яка ще чотири роки тому повідомила «радісну новину» про народження близнят і про те, що вони всією своєю великою тепер сім’єю хочуть при нагоді відвідати Марину та її чоловіка.

У відповідь на це Наталці сказали чітке і рішуче «ні».

Олександру не подобалася ідея ділити будинок з настільки маленькими дітьми. Та й Міша навчався у школі з досить високим навантаженням, а, отже, був би явно проти постійного галасу маленьких дітей за стінкою.

Наталку відповідь «прости, але ми всі тут не помістимося» не задовольнила.

І якщо за попередні чотири роки вона лише дорікала Марині телефоном та поширювала серед рідні чутки про скупість та негостинність «за…ралогося» родича, то тепер зателефонувала і по суті повідомила, що вони всією родиною з шести осіб вирішили вшанувати своєю присутністю будинок Марини та Олександра.

Наталка, чоловік, троє дітей і, звичайно ж, Наталчина мама – хоч і не рідна по крові, але все-таки тітка Марини, мабуть, прихоплена із собою як «важка артилерія».

І спершу Марина намагалася пояснити двоюрідній сестрі, що ну немає у них місця для розміщення шістьох осіб. Максимум три – більше просто не влізе.

Ну добре, четверо, якщо молодших дітей покласти на розкладне крісло з гостьової кімнати разом «вальтом».

Можливо, умістились би в п’ятьох, якби старшого сина батьки взяли спати до себе.

Але куди дівати Наталчину маму в такій ситуації, було взагалі незрозуміло?

– Твій любий синок міг би й на кухні на дивані поспат, – сказала тоді Наталка.

І Марину прямо пересмикнуло – згадалося відразу, як вона сама ночувала на дивані на кухні, поки «дорогі гості» з комфортом давили подушку на її улюбленому ліжку.

Займали її кімнату, їли все найсмачніше, після чого сім’я до виплати сиділа на макаронах, а ще…

Спогади не залишали до пізнього вечора.

Вже коли Марина сподівалася, що дійде до сестри, що нав’язуватися недобре, по дому рознеслася трель дверного дзвінка.

Потім ще раз, ще і ще.

У камеру домофона нахабно дивилася Наталка. Поруч стояв її чоловік і заспані, вередливі діти.

Тітка з чимось говорила з таксистом, а Марина дивилася на це і все намагалася зрозуміти – на що саме розраховують небажані гості.

Лунає дзвінок телефону.

Мама. Ну хто б сумнівався.

– Марино, тут Наталя під вашим будинком стоїть, їм треба заплатити за таксі і розмістити всіх.

– Ні, мамо, ніхто в нашому домі не розміститься, особливо ця сімейка. Не попередили про те, що приїдуть – раз, їх забагато – два, та ще й взагалі…

Розповідати про пропозицію виселити Мішу з його кімнати Марина не стала. Мама б не зрозуміла.

Вона і зараз не зрозуміла, почавши лаяти неслухняну доньку за те, що та не дотримується законів гостинності, що їй, мамі, соромно перед численними родичами…

– Краще б тобі було соромно переді мною, мамо. І за вкрадені в мене цукерки, і за те, що ти мене з моєї кімнати постійно виганяла, – зітхнула Марина і додала номер матері до чорного списку.

Тимчасово, звісно.

Через тиждень, коли матір остудиться, Марина знову спробує з нею поговорити. І тоді, якщо її кордони так і не навчаться поважати…

Олександр з посмішкою спостерігав за подіями перед домофоном.

Ось зневірилися родичі достукатись і додзвонитися, ось пригрозила відеоекрану кулаком Наталка, ось уся сімейка завантажилася в таксі і поїхала у свою справу.

Чи то готель або знімну квартиру шукати, чи то перебирати списки гостинних родичів. І Марині, і її чоловікові було все одно.

Головне – що тепер і Наталка, і всі інші, до кого ще не дійшло, зрозуміють: незваний гість гірший за татарина, а правила, встановлені господарями квартири або дому, слід дотримуватися, а не сподіватися, що вони постеляться килимком під твої ноги лише тому, що «так прийнято».

Більше не прийнято. Не в їхній сім’ї. Не в їхньому домі. Не в їхньому житті.