«Щаслива родина розлетілася в мить — і лишився лише обман…»

Моя «щаслива» родина розсипалась за мить — виявилось, все було брехнею…

Вчора я дізналась, що наш десятирічний, нібито міцний шлюб — лише марево. Звичайний день, нічого не віщувало лиха. Розмовляла з чоловіком по телефону, як завжди: обговорювали, що купити додому, як пройшов день. Він був на роботі, я — за кермом, й, поклавши трубку, не натиснула червону кнопку. Просто незручно було тягнутись. Зазвичай це робив він, але цього разу, іронічно, забув. І це все змінило.

Я їхала далі, коли раптом у динаміку пролунав його голос — чітко, голосно, без перешкод. Виявилось, він не відключив телефон. Те, що я почула далі, вдарило як вістря:

— Ну що, мої пташечки, чекали? Молодці. Тепер я весь ваш. Літайте до мене!

Я заніміла. У трубці — тиша, потім шелест, дивні звуки, жіночих голосів не було, але й не треба. Материнська інтуїція завила: «Він зраджує!». Стиснула кермо, серце дзвеніло у скронях. Через хвилину я з’їхала на узбіччя, зупинилась і просто дивилась у вітрове скло. Світ розпався. Наш син-школяр, десять років разом, дім, збудований власними руками, плани, мрії, нічні розмови — невже все це було тлом для брехні?

Я завжди вірила: довіра — основа сім’ї. Не лізла в його телефон, не влаштовувала допитів, навіть коли він затримувався. Була впевнена: він чесний. Жодних підстав. А тепер — така підлість, і, схоже, не випадкова. Звучало, ніби у них це не вперше. Не знала, куди бігти, з ким говорити. Мовчки включила поворотник і поїхала до подруги.

Того вечора вирішила: перш ніж розмовляти з ним, треба зібратись. Не хотіла ридати на нього, влаштовувати скандали. Потрібно було зрозуміти, як жити далі. Записалась до психолога. Спочатку — до чоловіка. Сподівалась на об’єктивність. Та все пішло не так.

Вислухавши, він беземоційно промовив:
— А ви не думали, що самі винуваті? Підслуховувати розмову — це вторгнення. Телефон не ваш, і не вам вирішувати, про що він говорить.

Я оніміла. Замість підтримки — докір.
— Забудьте. Вдавайте, що не чули. Відновлюйте стосунки. Або — розлучення, — додав він, перебираючи папери. — І пройдіть курс з десяти сеансів.

Я пішла. Ні, я не збиралась вибачатись за те, що він сам забув відключитись.

Наступного дня потрапила до жінки-психологині. Там усе було інакше. Вона подивилась на мене уважно й м’яко сказала:
— Ви не зобов’язані пробачати, якщо не готові. Ви — не лялька. Але будьте готові: розмова може закінчитись будь-як. Навіть розставанням. Ви до цього готові?
— Так, — відповіла я рішуче. — Більше не хочу жити у мареві.

Ввечері я подивилась у вічі людині, яку кохала десять років, й спокійно, без сліз, сказала:
— Я все чула. Ти не відключив телефон. Ти говорив щось про пташечок, що тебе чекали. Хто це був? Де ти був?

Він збентежився. Обличчя побіліло. Потім він засміявся:
— Серйозно?.. Думаєш, я зраджував? — Дістав телефон. — Я був у курнику. Годував курчат. На