Щасливі зміни

Щасливі зміни

Наталя Петрівна вийшла з під’їзду й зупинилась. Трохи примруживши очі, глянула на небо, прикидаючи, чи буде дощ, і лиш тоді поздоровилась із сусідками, що сиділи на лавці, ледь помітно кивнувши. Пішла далі, піднявши підборіддя. Жінки, які замовкли при її появі, заворушились, почали шепотіти, кидаючи Наталі вслід недобрі погляди.

Скільки років Наталі Петрівні — ніхто не знав. Вже не молода, кілька років на пенсії. Сивина в волоссі завжди стильно підстрижена. Очі злегка підведені, як і годиться жінці її віку. Постава гордовата — ні живота, ні зайвих складок, хоч і худою її не назвеш.

Одні казали, що їй за шістдесят, інші — що трохи за п’ятдесят. Особливо заздрісні стверджували, що їй уже за сімдесят, а виглядає молодо завдяки чудесам пластики.

— А чого їй погано виглядати? Чоловік був гідний, не пив, не знущався. Тихенько пішов до молодшої. Син один — клопоту не робить. Ні онуків, ні кішки, ні собаки. Живи, як королева.

— Ти? Королева? Смішиш, Єгорівно, — підштовхнула сусідку жінка на лавці.

— А що? Якби мій Опанас не пив, так і я б так жила. Вийшла б із хати, глянула на вас згори — і пішла собі гуляти.

Сусідки дружно засміялись.

— Дивись, Василь очей із Наталі не зводить, навіть роботу кинув, — прошепотіла одна.

— Не діжде він тут. Шукав би простішу, — зітхнула інша.

— А чим Василь поганий? Не п’є, не курить, руки золоті, — заступилась третя.

— Чого ви такі злі, бабусі? Годі Наталі Петрівні кості перемивати. Не заздрите, — кинув Василь і знову взявся за кущі.

Наталя здогадувалась, що її обговорюють. Чула уривки фраз, бачила погляди, і давно вже не звертала на це уваги.

Життя було різним, як і в більшості жінок. Чоловік гарний, статний — гідний її самої. Інші жінки на нього висіли. Скільки через це пережила! А коли він таки пішов, здавалось, і жити не хочеться. Ради сина зібрала себе докупи. І більше до серця чоловіків не підпускала.

Єдиний син Дмитро вже під тридцять, а все не одружений. Наталю це засмучувало. Хіба нормально, щоб дорослий син із мамою жив? Дівчата в нього були й були, але до весілля не дійшло.

Не всі Дмитрові дівчата Наталі подобались. Чого вже таїти — жодна. Але не заважала. Знала, що заборонами тільки гірше зробить — ще й сина втратить. Терпіла. Час минав, кохання проходило. Хтось сам його покидав, хтось його кидав.

Але на одній він ледь не одружився. Гарна дівчина, щира. Весілля, то й весілля — час уже. Наталя не заперечувала. Дмитро, як слід, пішов знайомитись із батьками нареченої, а повернувся засмучений. Батько виявився горілчаним, від його ударів у матері проблеми зі здоров’ям. Випили за знайомство, батько почав зятя навчати життю, погрожувати — мало не до бійки дійшло.

— Мамо, що робити? Кохаю її, але як із такими родичами спілкуватись? — запитав син.

— Що тут вдієш? Це батьки, їх не заміниш. Вони завжди будуть частиною її — а отже, і твого життя. Якщо готовий — одружуйсяІ ось одного дня, коли Наталя Петрівна сиділа в дворі з Златою, а Василь несміливо приніс їй букет ромашок, вона несподівано для себе усміхнулась і подумала, що щастя — це не лише те, що було, а й те, що нарешті настало.