Шлюб під загрозою

“Шлюбу відміняємо”

– Настуню, нарешті ти виходиш заміж, – усміхнулась Оксана Петрівна, гладячи дочку по руці. – Я так щаслива, що Тарас зробив тобі пропозицію! Знаєш, які зараз легковажні чоловіки? Дехто до сорока років і не думає одружуватись. А Тарас – надійний, так що тримайся за нього.

– Мамо, та я ж сама пара не остання, – жартівливо відповіла Настя. – І вродлива, і розумна, гідная собі лицаря знайти.

– Ой, лицаря! – сміється Оксана Петрівна. – Тільки не забувай, що тобі вже 35, і це, можна сказати, останній шанс.

Слова “останній шанс” різали вухо, але сперечатись Настя не стала – знала, як матір переживає за її долю. Роки йшли, а женихи не поспішали. Оксана Петрівна вже почала боятись, що дочка взагалі не вийде заміж і не подарує онуків.

Весілля мало відбутись через два тижні. Все було готово: банкет у найкращому ресторані Львова, запрошені гості, підібрані сукні. Хіба що Настя все ще вагалась з вибором весільної сукні і мала ще раз прийти на примірку.

Раптом у двері постукали, і Оксана Петрівна з радісним: “Тарас прийшов!” побігла відчиняти.

– Добрий день, Оксанo Петрівно! Вітаю, Настю! – привітався Тарас. – Я, як завжди, не з пустими руками. Для вас – коробка шоколадних цукерок, а для Насті – букет квітів.

– Та не варто було, – розчулилась Оксана Петрівна. – Я досі дивуюсь, як моя донька знайшла такого чудового чоловіка! Здається, у вас взагалі немає хиби! Заходьте, Настя вас чекає.

Настя знайома з Тарасом лише півроку. Вона і сама не розуміла, чому він обрав саме її: він працював у міській раді, а вона була звичайною вчителькою музики. Відразу після знайомства Тарас дав зрозуміти, що шукає серйозні стосунки.

Він був суворий, діловий і, як казала мати, “ідеальний кандидат”. Лише на п’ять років старший, але Насті інколи хотілось звертатись до нього “Тарасе Івановичу”.

– Настю, ось тобі тюльпани. Бачиш, я про тебе пам’ятаю, – сказав він злегка зверхньо. – Перевірила вже, чи все готове до весілля?

– Дякую за квіти. Здається, все гаразд. Залишилось тільки сукню обрати та туфлі купити.

– Дивись, у день весілля ти маєш виглядати бездоганно та сподобатись моїй родині, – суворо відповів він. – Грошей не шкодуй, що треба – купуй.

З цими словами Тарас дістав із гаманця купюри й поклав на комод:

– Ось, на весільні витрати. До речі, зайди наступного тижня до моєї мами. Вона дасть тобі рецепти моїх улюблених страв. Не хочу, щоб наш спільний життя починався зі скандалів, тож вивчи як слід господарювати.

– Таре, ти не забув, що мені 35? – усміхнулась Настя. – Зазвичай у цьому віці жінки самі знають, як вести дім. До того ж, зараз же романтичний період, навіщо думати про каструлі?

– Ні, Настю, тобі варто поучитись у моєї мами. У неї вдома – ідеальна чистота, і готує вона чудово. Буде ніяково, коли після весілля вона завітає до нас і почне тебе критикувати.

Настя обіцяла зайти, і Тарас, поспішаючи на справи, пішов. Їй стало якось сумно. Хотілось легкості, романтики, теплих слів. Але Тарас був завжди стриманий, мовчазний і дуже ощадливий на емоції.

Наступного дня Настя пішла на примірку сукні. У салоні вона довго не вагалась – погодилась на першу ж запропоновану. Настрою не було.

“Усе добре, – вмовляла себе вона. – Я виходжу за надійну, заможну людину. Багато хто заздрить. І мати щаслива. Чого ще треба?”

Втомленою пішла на зупинку, хоча ще вчірВона вже хотіла сісти в автобус, коли раптом почула за спиною знайомий голос: “Настю, це ти?”.