Сім’я з міста опинилася у віддаленому селі.

В одному містечку жила собі сім’я, яка вирішила приїхати в невеличке село. Чоловік та дружина. У цьому селі, на березі озера, стояв батьківський будинок. Вони привезли з собою стареньку маму. Це була зовсім маленька бабуся, дуже стара. Вона раніше жила у цьому будинку багато років, але як постаріла, послабла, донька перевезла її до міста. Старенька вже мало їла, ноги ледве ходили, все стала забувати, і от донька з чоловіком вирішили, що вона от-от і відійде. Вони вже були на пенсії і вирішили, що непогано б було, якби маму поховали на рідній землі, біля рідних. Бабуся вже ледь дихала, їй було майже 90 років. Вони були готові витримати сільські незручності, адже це ж ненадовго, так планували чоловік з дружиною, зате потім не буде клопотів з похоронами.

Дорога до села була важкою, але старенька все витримала. Там жило мало людей, найближчий магазин за 3 км і з обмеженим асортиментом. Так і стали вони жити. Чоловік рибалив, дружина грядки облаштувала, ягоди та гриби в лісі збирала, трави для чаю. Відновили стареньку баню і човен.

Бабуся спочатку все біля віконця сиділа, одягне окуляри та дивиться на траву у дворі, на озеро, на жовті лілії. А потім знайшла старі валянки, взяла паличку і почала виходити на ганок. До неї став приходити кіт і лягати на коліна. Вони так довго могли сидіти вдвох, старенька гладила кота своєю маленькою рукою, а він тихенько на її худеньких ніжках лежав. Сонце їх гріло, пташки літали, метелики кружляли, на озері качки крякали, а так була тиша…

Незабаром бабуся почала по двору ходити: валянки великі, хустинка на голові, окуляри на носі, сама маленька, на паличку спирається і маленькими кроками пересувається. Так якось і до озера дійшла. А там качки просили ласощів. Донька надягла на валянки, щоб не промокли, калоші, і бабуся щодня ходила до озера з шматочком хліба годувати качок з каченятами. Вони у неї крихти прямо з долоні їли, а бабуся усміхалася. Щаслива була. Іноді донька її катає на човнику по озеру, дає вудочку потримати. Бабуся зловить одну-дві рибки і кота потім годує.

Ось так і літо пройшло, осінь, зима настала, а бабуся все так само, тепло одягнена, виходила на двір і навіть ганок від снігу віничком підмітала. З лопатою вона не могла впоратися, не під силу було, а з віничком справлялася. І з котом по засніженому двору повільно, маленькими кроками гуляла. Почала краще їсти, апетит з’явився, чай із звіробоєм полюбляла, брусницю з толокном, кашу пшоняну. В баню з радістю ходила, любила, коли жарко. Донька її намилить, бабуся від тепла порум’яниться, помолодшає — красуня! І так рік за роком…

Помилилися діти з розрахунками. Бабуся в селі ще шість років прожила. Всі шість років так, мирно усміхаючись навколишньому світу, потихеньку, у великих валянках, маленькими кроками по двору ходила, спираючись на паличку. А куди поспішати? На той світ завжди встигнеш, від цього не втечеш.

Краще радіти життю: дивитися на озеро, на траву, годувати з долоні качок, гладити кота, випити чашку чаю з морошковим варенням. Потрібно насолоджуватися життям і не думати про погане. І робити добро…