Схоже, я сьогодні зустріла твого колишнього чоловіка

— Здається, я сьогодні бачила твого колишнього чоловіка, — зітхнула Тамара Львівна, знімаючи зимові чоботи.

Арина тим часом роздягала близнюків після прогулянки з бабусею.

— Самого чи з новою пасією?

— Сам був. Хвилин п’ять стояв, спостерігав, як я на дитячому майданчику коляску катаю, а коли я його помітила, швидко розвернувся і пішов. Можу помилятися, звісно, але дуже схожий. Він хоч телефонував, цікавився дітьми?

Арина насупилася.

— Дзвонить через день. Я не відповідаю.

— Чому це ти? Може, помирилися б!

— Він мене вагітною кинув заради якоїсь шалави, про що мені з ним говорити?!

Дочка почала заводитися, але Тамару Львівну це не зупинило.

— Так може він дітей хоче побачити? Даремно ти так! Можливо, і помирилися б заодно.

“І мені не довелося б до вас кожен тиждень приходити” — подумала бабуся вже про себе.

— Він прекрасно знає адресу! Якщо справді захоче — прийде. А миритися я з ним не збираюся, мені зрадники не потрібні.

— Ой, Арино, не в твоїй ситуації виставляти надмірну гордiсть! Разом дітей завели, разом і розгрібати.

— Тобто ти б тата пробачила?

— Знайшла що порівнювати! Твій батько мене на руках носив і завжди мріяв про велику сім’ю. На жаль, у Господа на нього були свої плани… А у вас що? Ех! — махнула рукою Тамара Львівна і попрямувала у ванну мити руки, — Все через колоду.

Після місяця безперервного перебування з новонародженими онуками Тамара Львівна знову зрозуміла, що в такому режимі довго не протягне. До того ж песик Людвіг, залишений нею з подругою, дуже сумував і майже нічого не їв. Тому Арина залишила свої спроби переконати матір у тому, що варто здавати її квартиру в Свободі, приводячи такі аргументи, як: “а чого їй простоювати”. Нарешті вона пожаліла Тамару Львівну і запропонувала приходити до них на три дні в тиждень, щоб вона сама, новоспечена матуся, хоч трохи могла прийти до тями.

Тамара Львівна прилягла поруч із 4-місячними онуками. Пухкенькі! Ой, скільки ж з ними клопоту! Очки Павлуші вже стали набувати карого відтінку, і волосся росло темне, кучеряве, як у тата, а у Полиночки яскраво-блакитні оченята, як льняні квіточки, а волосинки білі, пухові… Різні дітки. Несхожі. Одна напасть — щічки всіяні червоними, шершавими плямами діатезу. А як закричать… Мама не горюй!

— Мені здається, не на Людика в них алергія, — припустила Тамара Львівна, — що з ним всіяні були, що без нього. Зайве так собаку мою образила.

— Прям вже так образила! Він тварина, мамо, не перебільшуй. А щодо алергії ти, скоріш за все, маєш рацію. — Арина нібито поправила й без того добре сидячий боді на агукаючому Павлуші і непевно ковзнула поглядом по матері.

“Мнеться, щось вигадала вже” — здогадалася Тамара Львівна і виявилася права.

— Я тут знаєш про що подумала… — почала Арина, — може мені на півставки вийти? З іпотекою, звісно, тепер легше стало завдяки маткапіталу, але допомога у мене копійчана, та й аліменти маленькі. Від декретних майже нічого не залишилося, а так багато витрат з цими дітьми!

— І не проси! — злякалася Тамара Львівна. — Я не справлюся з ними одна, ти в своєму розумі? Хочеш мене раніше часу в могuлу звессти? Так я вже зрозуміла яка ти, зрозуміла, доню… Егоїстка, ось! І не ображайся. Совість мати хоч трохи треба! Не бачиш, що я і так… з останніх сил… Усе для тебе! Навіть Людика покинула! — занепокоєно і переривчасто промовила мати. Вона теж здавалася собі поганою, огидною егоїсткою. Про себе, все-таки, у першу чергу посміла подумати, а не про рідну дитину 35-річну!

Тамара Львівна подивилася на доньку — та схилилась. Продовжила:

— Не розумієш, ні. Та й бог з тобою!

— Мамо, ну що ти так…

— Я ж не за себе хвилююся, а за собаку! Кому він потрібен, крім мене? Засумує, помҏє, а ще ж не старий.

У Тамари Львівни виступили сльози.

— Вічно ти перебільшуєш! — обурилася Арина.

— Ні, я на відміну від тебе тверезо дивлюся на речі. До того ж, який сенс тобі виходити на півставки? С тебе ж допомогу знімуть по догляду за дітьми!

— Та я не на свою роботу, а так… В один магазин. Два рази на тиждень неофіційно. Знайома запропонувала. Гаразд, мамо, забудь. Ти права, з ними дуже важко. Але от як бути з цими грошима — не знаю.

Арина запустила в волосы пальці, взлохматила себя и завалилась на кровать.

— Веня буде дзвонити — не виставляйся, взяти трубку. Він потрібен тобі. Саме зараз потрібен. Чуєш?

Дочка промичала щось невиразне. У квартиру вбігла після школи Юля. Дівчинка дуже любила, коли бабуся була в них. Їй одразу ставало весело і легко на душі.

— Усім привіт! Я їсти хочу просто звірськи, згодна навіть на крокодила!

В якості експерименту перед Новим Роком Людик був узятий разом із собою до міста. За кілька днів спільного перебування дітям гірше не стало. Онука Юля заціловувала пса, а у святковий вечір пов’язала йому на ошийник золотисту стрічку. Тамара Львівна зауважила, що дочка дуже старається з наведенням краси перед дзеркалом. Наділа сукню, колготки, зробила макіяж, із зачіскою щось вигадує… Та й стіл накрила зовсім не на трьох.

— До нас хтось прийде, чи що? Для кого ти так стараєшся?

— Чому стараюся? І не стараюся я анітрохи! Просто хочу зустріти Новий Рік красивою, — відповіла Арина, фарбуючи губи, і потім додала неохоче: — Веня прийде. Напросився нарешті. Але я не для нього нарядилася! Ще чого!

Веніамін з’явився через півгодини з мішком подарунків Діда Мороза. На його схудлому обличчі бігали тіні змішаних почуттів: звинувачення, очікування, готовності відбити атаки колишньої дружини. Він зробив незграбну спробу бути веселим і безтурботним.

— Всіх з наступаючим! На вулиці морозець хоч кудись! — усміхнувся він на всі 32.

Арина захлопала на нього густо нафарбованими віями й тільки було відкрила рот, як вибігла ошелешена Юля. Вона не бачила батька з весни й не знала, що він сьогодні прийде. Веня розкрив руки для обіймів. Він явно здивувався, як подорослішала старша дочка.

— Юля, яка ти красуня! Дай же я тебе обійму!

Юля підбігла… І з усієї сили, як юна тигриця, забила кулачками по його розгорнутих руках.

— Ненавиджу! Ти мені не тато! — крикнула дівчинка й сховалася у своїй спальні, із всієї сили грюкнувши дверима.

Тут же в два голоси заревли близнюки, і Арина кинулася до них.

Веня поугас і запихнув жарку куртку до шафи. Тамара Львівна хмикнула, не втримавшись:

— Ну, а що ж ти хотів? Невже очікував іншого? Ех ви, батьки…