Схоже, сьогодні я бачила твого колишнього чоловіка

— Здається, я сьогодні бачила твого колишнього чоловіка, – зітхнула Валентина Данилівна, скидаючи зимові чоботи.

Тим часом Оксана роздягала близнюків після прогулянки з бабусею.

— Одного чи з новою коханою?

— Один був. Хвилин п’ять стояв, дивився, як я візочок на дитячому майданчику катаю, а коли я звернула на нього увагу, швидко розвернувся і пішов. Можу помилятися, звичайно, але дуже схожий. Він дзвонив, дітьми цікавився?

Оксана насупилася.

— Дзвонить через день. Я слухавку не беру.

— Чого це ти? Може, помирилися би!

— Він мене вагітну кинув заради якоїсь приблуди, про що мені з ним розмовляти?!

Донька почала заводитись, але Валентину Данилівну це не зупинило.

— Так, може, він хоче дітей побачити? Даремно ти так! Дивись, і помирилися би заодно.

“І мені не довелося б до вас навідуватися щотижня,” – подумала бабуся вже про себе.

— Він прекрасно знає адресу! Якщо справді захоче – прийде. А миритися я з ним не збираюся, мені зрадники не потрібні.

— Ой, Оксано, в твоєму становищі не варто виставляти напоказ зайву гордість! Наробили дітей разом, разом і розрульте.

— То ти би тата простила?

— Знайшла що порівнювати! Твій батько мене на руках носив і завжди мріяв про велику родину. На жаль, у Господа на нього були свої плани… А у вас що? Ех! – махнула рукою Валентина Данилівна і попрямувала в ванну мити руки, – Все шкереберть.

Після місяця майже безперервного перебування з новонародженими онуками, Валентина Данилівна зрозуміла, що в такому режимі довго не протягне. До того ж, собака Пушок, залишений нею у подруги, сильно сумував і майже нічого не їв. Тому Оксана залишила свої спроби переконати маму здавати її квартирку в Луцьку, наводячи такі доводи, як: “а чого їй простоювати”. Зрештою, вона пожаліла Валентину Данилівну і запропонувала навідуватися до них три дні на тиждень, щоб новоспечена матуся могла хоч трішки прийти до себе.

Валентина Данилівна прилягла поруч із 4-місячними онуками. Малі товстуни! Ох, скільки ж з ними мороки! Очі Павлуся вже стали набувати карого відтінку, і волосся росло темне, кучеряве, як у тата, а у Полінки яскраво-блакитні очі, як у ллянки, і волосся біле, пухнасте… Різні дітки. Несхожі. Одна біда – щічки всіяно червоними, шорсткими плямами діатезу. А як почнуть кричати… Мама не горюй!

— Мені здається, що не на Пушка у них алергія, – припустила Валентина Данилівна, – що з ним, що без нього – все обсыпаны. Зря ты собаку обидела.

— Прям так уже обидела! Він тварина, мам, не перебільшуй. А щодо алергії ти, швидше за все, права. – Оксана ніби навіщось поправила й так гарно надітий бодик на Павлусі і невпевнено ковзнула поглядом по матері.

“Помнеться, чогось уже вигадав” – здогадалася Валентина Данилівна і виявилася права.

— Я тут знаєш, про що думала… – завела Оксана, – може мені на півставки вийти? З іпотекою, звісно, тепер легше стало завдяки маткапіталу, але допомога у мене мізерна, та й аліменти маленькі. Від декретних майже нічого не залишилося, а витрат з цими дітьми багато!

— І не проси! – жахнулася Валентина Данилівна. – Я не справлюся з ними одна, ти в своєму розумі? Хочеш мене раніше часу в могилу звести? Так я вже зрозуміла яка ти, зрозуміла, доню… Егоїстка, ось що! І не ображайся. Совість треба хоч трохи мати! Не бачиш, що я і так… з останніх сил… Все для тебе! Навіть Пушка залишила! – захвильовано й уривчасто мовила мати. Вона теж здавалася собі поганою, огидною егоїсткою. Про себе, врешті-решт, в першу чергу осмілилася подумати, а не про кровиночку 35-річну!

Валентина Данилівна глянула на доньку – та опустила голову. Продовжила:

— Не розумієш, ні. Та й Бог з тобою!

— Мама, ну чого ти так…

— Я, власне, не за себе переживаю, а за собаку! Кому він потрібен, крім мене? Засумує, помре, а ж іще не старий.

У Валентини Данилівни виступили сльози.

— Вічно ти перебільшуєш! – обурилася Оксана.

— Ні, я на відміну від тебе тверезо дивлюся на речі. Крім того, який сенс тобі виходити на півставки? З тебе ж знімуть допомогу по догляду за дітьми!

— Я не на свою роботу, а так… В магазин один. Двічі на тиждень неофіційно. Знайома запропонувала. Ладно, мам, забудь. Ти права, з ними дуже важко. Тільки от як бути з цими грошима не знаю.

Оксана запустила в волосся пальці, розтріпала себе і впала на ліжко.

— Веня буде дзвонити – не вигадуй, візьми слухавку. Він тобі потрібний. Саме зараз потрібний. Чуєш?

Донька пробурмотіла щось невиразне. В квартиру влетіла після школи Мирослава. Дівчинка дуже любила, коли бабуся була у них. Їй одразу ставало весело і легко на душі.

— Всім привіт! Я їсти хочу просто страшенно, згодна навіть на крокодила!

У якості експерименту перед Новим Роком Пушка взяли з собою в місто. За пару днів спільного перебування малюкам гірше не стало. Онука Мирослава обціловувала собаку, а у святковий вечір зав’язала йому на нашийник золотистий бантик. Валентина Данилівна помітила, що донька дуже старається з наведення краси перед дзеркалом. Накинула сукню, колготи, зробила макіяж, з зачіскою стоїть вигадує… Та й стіл накрила зовсім не на трьох.

— До нас хтось прийде чи що? Для кого ти так стараєшся?

— Чому стараюся? І не стараюся я зовсім! Просто хочу зустріти Новий рік красивою, – парирувала Оксана, фарбуючи губи, і потім додала нехотячи: – Веня прийде. Напросився-таки. Але я не для нього причепурилася! Ще чого!

Веніамін з’явився через півгодини з подарунковим мішком. На його схудлому обличчі бігали тіні зніяковілих почуттів: провини, очікування, готовності відбивати закиди колишньої дружини. Він зробив незграбну спробу бути веселим і безтурботним.

— Всіх з наступаючим! На вулиці морозець хоч куди! – усміхнувся він на всі 32.

Оксана махала на нього густо нафарбованими віями і тільки-но відкрила рот, як вибігла ошелешена Мирослава. Вона не бачила батька з весни і не знала, що він сьогодні прийде. Веня розкинув руки для обіймів. Він явно здивувався тому, як подорослішала старша донька.

— Мирослава, яка ти красуня! Дай я тебе обійму!

Мирослава підбігла… І з усіej сили, як юна тигриця, забила кулачками по його розкинутих руках.

— Ненавиджу! Ти мені не тато! – вигукнула дівчинка і сховалася в своїй спальні, з усього розмаху грюкнувши дверима.

Тут же в два голоси заревіла двійня і Оксана кинулася до них.

Веня принишк і запхав спекотну куртку в шафу. Валентина Данилівна хмикнула, не втримавшись:

— Ну, а чого ж ти хотів? Невже іншого очікував? Ах ви, батьки…