Смуток у вікні: як дощові струмки змінюють думки ба?

Бабуся Олена сиділа біля вікна, спостерігаючи за дощовими краплями, що стікали по склу, і сумно думала про своє життя. Третій день поспіль злива, третій день небо плаче, як і моє життя — лише сльози і більше нічого доброго. Для чого жила? Для чого по землі ходила? Щоб страждати? Одна тепер, зовсім одна, на всьому білому світі нікого, рідного нікого не залишилось.

Учора знову обманули. Прийшли дві гарні дівчата, подарунки почали роздавати, завели розмову і залишили без гривні. Ну як не повірити? Люди ж вони, не звірі безсовісні. Та не вперше обманюють, а я все вірю людям. Весь вік обманювали. У бабусі Олени покотилися сльози по щоках.

Не щастило їй у житті. Чоловік алкоголік помер. Сина посадили, там і загинув. Все здоров’я віддала заводу, за копійки, за грамоти. Скільки разів людям допомагала, а що в замін, лише обман і сльози.

Бабуся Олена підійшла до холодильника. Як тепер до пенсії дожити. Ще цілих десять днів. Навіть на хліб копійок немає. Позичити у сусідів? Та ви що, ніколи не позичала і не буду.

В холодильнику лежали два сирих яйця, півпляшки молока і чверть батона. Ні, сьогодні не буду їсти, завтра поїм. Або може одне яйце сьогодні, друге завтра. Ні. Краще завтра обидва.

Бабуся Олена знову сіла біля вікна. Погляд упав на сміттєвий бак. Ні, ні, ніколи вона не піде до сміттєвого баку, сором то який. Що люди подумають… Краще лягти і померти одразу.

Сльози самі собою потекли по зморшкуватому обличчю.

В двері подзвонили. Бабуся Олена пішла відкривати.

— Іду, іду. Хто там? — витираючи сльози, запитує вона.

— Це я, Іван, баба Олено, — почувся глухий голос за дверима.

— Ванечко, — радіючи відкрила двері бабуся, — Ванечко мій приїхав!

Іван, колишній сусідський хлопчина, з яким вона часто возилася і наглядала за ним, поки його батьки були зайняті. Багато років його приводили до бабусі Олени. Спочатку приводили, а потім він сам став приходити і проводити з нею більшу частину свого часу. Іван для неї став як рідний син. Коли Ваня виріс, то поїхав кудись далеко щастя шукати. І от як повернувся, одразу до неї, до бабусі Олени.

— Заходь, Ванечко, заходь, — заклопотано сказала бабуся Олена, — от порадував.

— А ти що, плакала то-ли, баба Олено? — знімаючи куртку, запитує Іван.

— Ну що ти, Ванечко… чого мені плакати-то… Задрімала я…

— Я тепер фірму свою в наше місто перевожу, так що тепер частіше бачитися будемо. Та що з тобою, баба Олено? Знову сльози на обличчі.

Бабуся Олена хитнулася і сперлася рукою об стіну.

— Це від радості, Ванечко, від радості. Голова щось закрутилася.

Іван підхопив бабусю, посадив на стілець і пішов до холодильника.

— Тепер я бачу від якої радості у тебе голова крутиться, — почула вона невдоволений голос Івана.

Через пів години Іван приніс два пакети з продуктами і почав годувати бабусю Олену. Він налив бабусі чаю і розповідав про своє життя. А та ніяково усміхалася, дивлячись на стіл, завалений продуктами, і крадькома втирала сльози. Ну звідки вони тільки беруться, ці сльози?

Так вони проговорили до самого вечора. Коли Іван йшов, у бабусі Олени задрожали губи, і вона спробувала щось сказати.

— Що? Що, бабо Олено? — запитує Іван.

— Сину, — прошепотіла бабуся.

— Бабо Олено, — обняв він бабусю, — ніколи я тепер тебе не залишу. Тепер я завжди буду поруч.

Іван пішов, а бабуся Олена сіла на своє улюблене місце біля вікна і знову заплакала. Тільки сльози ці були зовсім інші.

— А я вже грішним ділом про людей погано стала думати, — говорить сама собі старенька. — Хіба можна про людей погано думати? Ось Ванечко мій яким став. І гроші його зовсім не зіпсували. Все такий же добрий і уважний. Як приїхав, одразу до мене. Не забув стару. Ріднішого за Ванечку нікого у мене немає. Наче син рідний. Тепер і вмирати не хочеться. Пожити ще хочеться…