Сонце після дощу: світло після бурі, надія після печалі

Сонце після дощу…

Оленко, заходь. Я в льох була, тобі картоплі набрала.
Олена повернула до подвір’я сусідки.
Ой, дякую, тітко Марічко, обовязково поверну.
З чого повернеш? Ой, лишенько. Поверне вона! Треба було раніше думати, коли дітей народжувала. Женько ніколи не був справжнім чоловіком.

Олена проковтнула образливі слова, адже знала, що до зарплатні ще тиждень, а на самому молоці довго не проживеш. Якби вона сама, але ж вдома чекали троє діточок. Женько, про якого говорила сусідка, був її чоловіком, тепер колишнім, бо минулого року зрозумів, що держава на трьох дітей не дасть ні машини, ні квартири, швиденько збирав речі й заявив, що в такій біді жити не збирається. Олена тоді якраз мила посуд і навіть тарілку випустила з рук.

Жень, ти що це кажеш? Ти ж чоловік. Піди на нормальну роботу, де добре платять, і не буде біди. Це ж твої діти. Ти завжди казав, що хочеш багато дітей.
Хотів, але ж не знав, що держава так плюватиме на багатодітні родини. А працювати впусту не бачу сенсу, відповів Женько.

Олена опустила руки.
Жень, а як же ми? Як я впораюся сама?
Оленко, я не знаю. І взагалі, чому ти не наполягла, що нам вистачить і одного? Ти ж жінка, мала розуміти, що таке може статися.

Олена не встигла нічого відповісти, бо Женько вискочив і