Connect with us

З життя

Супутниця: Історія про дружбу та подорожі разом

Published

on

Ось і посадку оголосили, і Дмитро вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому. Зайшов у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки влаштовувався, почув, як хтось важко дихаючи йде вагоном. Обернувся літня жінка з валізкою на колесиках, більше схожою на рюкзак, у осінньому пальті та кольоровій хустці стояла навпроти, намагаючись віддихатись.

«Ну от, подумав Дмитро, бабуся, мабуть, моя сусідка, зараз почне випрошувати нижнє місце».

Подивись, сину, у мене, здається, нижнє, віддихнувши, попросила пасажирка.

Місце справді було нижнє. Вона засуєтилась, розкладаючи речі. Дмитро помітив, що сусідці десь за сімдесят. «Оце так, подумав він, і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться?»

Жінка нарешті сіла на свою полицю, склала ручки в зморшках на колінах. У вагон заходили люди, але на верхні місця їхнього купе ніхто не зайшов. Дмитро вже змирився, що доведеться їхати з літньою сусідкою, з якою й поговорити ні про що.

Потяг рушив. Незабаром зявилася провідниця принесла білизну. Жінка одразу ж заходилась стелити, акуратно розправляючи простирадло. Потім знову сіла й перша заговорила:

Не звикла я до таких ліжок, вдома в мене мяка постіль, а тут боки помну. З молодості не їздила, вже й не сподівалась, що колись поїду.

Дмитро кивнув і мовчав.

Мене Ганна Іванівна звуть. А вас як називають?

Дмитро.

А по батькові?

Олегович. Можна просто Дмитро.

Ну, гаразд, ти ще молодий, можна й по імені. У гості їдеш?

Чому в гості? здивувався Дмитро. З відрядження додому повертаюся.

Отак! Додому це добре. А я ось із дому на старість літ. Жінка раптом замовкла й почала дивитися у вікно. Дмитрові здалося, що в очах зявилися сльози, хоча вона й не плакала. Йому раптом стало соромно, що так неввічливо повівся зі старенькою.

А ви теж додому, чи із дому? Вирішивши помякшити свою холодність, запитав він.

Із дому, сину, із дому Ось і незвично мені їхати лише добу, а тривожно якось.

А до кого їдете?

До доньки, Ганна Іванівна дістала з кишені хусточку й витерла сльозу.

То радіти треба, а ви плачете.

Та я й радію пять років із донькою не бачились, думала, може, й більше не побачу.

Розгубилися, чи що?

Розгубилися, сину, за власною волею. Характер у нас обох був гарячий, гордість заважала жити мирно, от і не бачились стільки років. Як тільки донька підросла почали сваритись. Без батька її виростила, усе було: й кричали, й ображались. Заміж перший раз назло мені вийшла, але не склалось. А я її не підтримала добрим словом, лише докоряла ось і сварились усі роки. Онучку проти мене налаштувала, усе робила мені навперейми. А пять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й у поліцію ходила, розпитувала переживала, адже вона ж із онукою поїхала.

Потом вона знайшлась, написала, що в неї все добре, що знову вийшла заміж, але щоб я не шукала її й ніколи не приїжджала. І ось із цим тягарем на душі я й жила ці роки. За цей час зрозуміла, що теж була не права. Нехай вона мене не слухала, але ж це моя рідна дитина.

А рік тому прийшов лист від доньки. Написала, де живе, що з чоловіком давно розійшлася, що сама вже бабусею стала й питала про моє здоровя. Я цілу ніч проплакала, а потім відписала, що життя без них для мене не життя. Потім перетелефонувались, поговорили й зрозуміли, що провини були з обох сторін.

У онучки дитина народилася отже, у мене є правнук. Олена, моя донька, допомагає їй, не може вирватись, от і запросила мене до себе. Ось я й наважилась у гості до неї поїхати хто знає, скільки мені ще часу залишилось, здоровя вже не те, тим більше тиск мучить так хочеться побачитись.

Дмитро мовчав чужа історія глибоко вразила його. Він задумався про свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там же й старша сестра Дмитра завжди думав, що сестра догляне за нею. А тепер після розповіді сусідки в грудях занило, навалився жаль адже він син, мати сумує за ним, хоче бачити частіше.

Дмитро всю дорогу спілкувався з Ганною Іванівною час проминув непомітно. Він допоміг сусідці вийти з вагона, помітив, що до них йде гарненька жінка, тривожно поглядаючи в їхній бік. Дмитро відійшов. Дві жінки зустрілися поглядами, кинулися одна до одної й довго не могли розійтись. Обидві плакали. Зустріч була настільки зворушливою, що Дмитро вже не сумнівався у них усе буде добре.

Він відійшов убік захотілося курити. Та й взагалі якось схвилювався. Дістав телефон і набрав номер матері. Чомусь просто захотілося сказати:

Мамо, я приїхав. У вихідні

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

дев'ять − 9 =

Також цікаво:

З життя7 години ago

She fed two orphans a warm meal — fifteen years later, a Rolls‑Royce idled at her doorstep.

It was the coldest morning wed had in ages, the sort of bitter chill that makes you think the world...

З життя8 години ago

When are you finally going to tie the knot, Mary?

Are you planning to move out, Poppy? Susan leans against the kitchen doorway, a mug of tea in her hand,...

З життя9 години ago

A millionaire reunites with his childhood sweetheart, now begging alongside his twin daughters — What he does next is unbelievable…

Logan stood motionless as the city around him pressed on, its relentless rhythm unchanged, while he stared at the face...

З життя10 години ago

UnlovelyShe stared at the cracked mirror, realizing that even the most unlovely reflections held a hidden spark of hope.

A burst a deafening crack darkness more darkness At last the gloom began to loosen. A voice floated in: Mrs....

З життя11 години ago

DaughterShe stepped out onto the rain‑slick streets, clutching the crumpled letter that promised the secret her mother had kept for decades.

Tom, its a girl, 3.5kg! Galina exclaims into the receiver, her voice bubbling with joy. I stand beneath the windows...

З життя12 години ago

A penniless bloke rescues a drowning girlHe held her close as they swam to shore, where the sunrise painted their newfound bond in golden light.

**Diary 12April** I had just slipped my meagre evening catch into a wicker basket and was making my way down...

З життя13 години ago

Barefoot Girl Selling Flowers Outside the CaféWhen a weary businessman stopped to purchase a single bright red rose, their brief, shy smile exchanged across the bustling street sparked an unexpected, lingering longing.

I was lateagain, late for the meeting with the restaurants manager that would seal the details of my wedding a...

З життя14 години ago

At my husband’s funeral, a silver‑haired stranger leaned in and whispered, “Now we’re free.” It was the man I loved at twenty, the one destiny had torn apart.

The earth reeked of grief and dampness. Every stone I tossed onto the lid of a coffin seemed to thud...