Сусідка вимагає знищити мої троянди через її алергію

Ця історія, в яку я й досі важко повірити, почалася зовсім мирно. Ми з чоловіком давно купили ділянку в селищі біля Житомира, але постійно відкладали її облаштування — то робота, то клопоти. Навідувалися туди раз на місяць: то дах латали, то замок міняли, і щоразу відчували, що серед охайних, квітучих ділянок сусідів наш ділянка виглядає сумно.

Особливо часто на це натякала наша сусідка Галина Семенівна, самотня жінка за шістдесят, з вічно незадоволеним виразом обличчя. Вона любила говорити, ніби жартома, зі штучною посмішкою: «Ну, дачу купили, а жити в ній не живете. Аж настрій псується, як подивлюся на ваш пустир».

Ми терпіли. Але коли я пішла на пенсію, а чоловік узяв довгу відпустку, вирішили: досить відкладати, час навести лад.

Будинок виявився у доброму стані — підфарбували стіни, вимили вікна. А от ділянку довелося буквально відкопувати з-под сміття: десятки тачок сухого хмизу, гнилих листків, іржавих відер та іншого непотребу. Працювали, аж піт очами заливав. І знаєте, в мені раптом прокинулася мрія. Я захотіла не просто порядок, а красу.

— Давай, — сказав чоловік, — посадимо троянди вздовж доріжки і біля південної стіни. Уяви, як гарно буде дивитися на них з ґанку?

Ідея здалася мені чарівною. Поїхали в розплідник, вибрали саджанці різних сортів, з любов’ю висадили. Я хвилювалася, чи приймуться вони, адже ніколи раніше квітами не займалася. Але все пішло як по маслу. Троянди вкоренилися, пішли в ріст, випустили бутончики.

Я стала частіше бувати на ділянці, а на початку літа й зовсім переїхала туди. І вперше за багато років відчула себе щасливою. Тиша, природа, улюблена справа. Я не могла надивитися, як зеленіють кущики, як наливаються бутони. Усе було чудово… поки мої троянди не помітила Галина Семенівна.

Вона завітала несподівано — вперше за роки. Увійшла, оглянулася, усміхнулася:

— Ну, нарешті ділянку в порядок привели. А то боляче дивитися було.

— Так, часу нарешті більше, — відповіла я стримано.

— А це що? — ткнула вона пальцем у кущі.

— Троянди, — з гордістю сказала я.

— Прибери. Терміново, — почувся холодний наказ.

Я оніміла. Спочатку подумала, що, може, порушила якесь правило — посадила не той сорт чи не там. Але виявилося все простіше.

— У мене, між іншим, алергія на троянди, — заявила Галина Семенівна. — Чхаю від них, очі сльозяться. Ти що, мене вбити хочеш?

— Вибачте, але вони ж у мене на ділянці. Вас туди ніхто не тягне.

— А повітря? Пилок? Думаєш, він кордони знає? До мене все долітає. Не збираюся страждати через твої квіти!

— Але це моя земля. Я нікому не заважаю.

— Заважаєш! — підвищила голос вона. — Прибирай. Інакше напишу скаргу. І не одну.

Скандал вийш голосний. Вона пішла, гримнувши каліткою. Я лишилася серед своїх троянд — збентежена, обурена. Витратила стільки сил, вклала душу, і тепер маю все знищити?

Ні. Я не відступлю. Ділянка моя, квіти мої. Я нікого не трую. Так, трохи не по собі — раптом у неї й справді алергія? Але хіба я зобов’язана руйнувати свою працю лише тому, що сусідці незручно? Завтра комусь будешні заважатимуть, а післязавтра — берези?

Інколи мені здається, що їй просто нестерпна чужа радість. Мовчки терпіли її єдкі зауваження, а тепер, коли ділянка стала гарною, почала тиснути. Заздрість? Не знаю. Але я вирішила одне: мої троянди залишаться. І якщо треба — я готова за них боротися. Бо це не просто квіти. Це символ того, що я нарешті знайшла себе. І нікому не дозволю це в мене забрати.