Свекруха, яка стала найкращим другом

Сон де вона була не чужа: Моя свекруха — моя рідна душа

– Не смій так про мою матір! – Ярослав грюкнув долонею по столу, аж чашки сплеснули чаєм. – Вона ж прожиття своє для нас кладе!

– Кладе? – Соломія обернулася від плити, немов шматовищем розмахувала. – Твоя матуся знову ключі забрала та й зайшла без вісти! Я в спідниці й хустці, волосся як переполох! А вона мені лекцію про лад у хаті читає!

– Що з тобою сталося колись? Ти ж Зою Вікторівну любила…

– Колись я була дурнею наївною! – голос Соломії дзвенів од злості. – Думала: от яка чудова свекруха мені випала. А воно ж – вона за кожним моїм кроком слідкує!

Зоя Вікторівна завмерла біля порога кухні, як почула цю розмову. В руці – торбинка з варениками; спершу думала – дітей порадує. Серце стиснулося, неначе змерзлим камінням. Невже і справді заважає? Невже Соломія її так ненавидить?

– Мамо? – Ярослав обернувся, побачивши матір у дверях. – Ти давно стоїш?

– Я… – Зоя Вікторівна розгублено глянула на невістку, потім на сина. – Вареників принесла. З вишнею, ваші улюблені.

Соломія відвернулася до плити, плечі в неї стали дерев’яні. Тиша нависла важка й ніякова.

– Мамо, заходь, – Ярослав присунув стілець. – Чаю вип’ємо.

– Ні, я краще… додому піду, – тихо промовила Зоя Вікторівна, ставлячи торбинку на стіл. – Видно, не вчасно підвернулася.

Вона обернулася й швидко пішла до виходу, силкуючись не показати, як гидко. За спиною чула приглушені голоси сина й невістки, але розбирати слова не хотілось.

Дома Зоя Вікторівна сіла біля вікна зі склянкою холодного узвару. Як же так вийшло? Коли Ярослав привів Соломію знайомитися, вона відразу дівчину полюбила. Така мила, чемна, з добрими очима. І Соломія тоді здавалась щирою, кличкала її мамою, радилася по господарству.

А тепер? Невже справді влізає не в свою справу? Може, й справді занадто часто до них заходить? Та ж вони ж у сусідній хаті живуть, всього двір перейти. І онука побачити хочеться, свого Максимка.

Телефон подзвонив увечері. Соломія.

– Зоя Вікторівно, можна до вас? Сама…

– Авжеж, дитинко, заходь.

Соломія прийшла червона, заплакана. Сіла навпроти свекрухи, руки в кулаки зімкнула.

– Я хотіла вибачитися, – почала вона поривчасто. – За те, що вранці… При Ярославі… Не треба було так.

– Соломійко, а що трапилося? – Зоя Вікторівна нахилилася до невістки. – Що тебе так засмутило?

– Та все якось навалилося, – Соломія втерла очі рукавом. – На службі скорочення, не знаю, чи мене залишать. Максимко хворіє третій тиждень, лікарі тільки плечима зводять. А Ярослав… він же не бачить, що я на нервах. Робота, дім, дитина… А тут ви заходите, а я не готова, не прибрана…

– Ой, донечко, – Зоя Вікторівна пересіла ближче, обійняла Соломію за плечі. – Та що ти переймаєшся
Але одного разу, як перша квітка калини серед липня, з’явилася маленька Оленка в їхній родині, і дві пари рук – Марини та Олени Василівни – так природно прийняли її, обмиваючи в теплих родинних водах, та співаючи колисанку, що сусіди лиш похитували головою та шепотіли: “Аж надворі мед та молоко йдуть”, а вони знали – солодший світ, коли він рідний, коли він спільний.