«Свекруха старається, а мені від її допомоги вже смикається око…»

— Та ж я для вас стараюся! А ви це не цінуєте! — каже свекруха, а в мене від її допомоги вже око тримтить…

Іноді я ловлю себе на одній-єдиній мрії: поїхати. Куди завгодно — в інше місто, на край світу, хоч у село під Львовом. Головне — якомога далі від матері мого чоловіка. Бо інакше я просто з’їду з глузду. У мене вже починається нервовий тік щоразу, коли чую її бадьорий голос: «Я принесла вам корисну річ! Ви будете в захваті!»

Коли ми з Ігорем лише одружилися, друзі хором заздрили: мовляв, тобі зі свекрухою пощастило. Не бурчить, не лізе у стосунки, навіть паски не несе без запиту. Спочатку це справді було так — вона всячно показувала, що підтримує нас. Але, мабуть, всередині в неї накопичувалася енергія, яка рано чи пізно мала вирватися назовні. І коли вона вирвалася — знесла все, що ми будували.

Спершу вона намагалася влаштувати нам розкішне весілля — з усіма «гірко!», бенкетами та сорока гостями, але ми відмовилися. Ледве вхилилися від цього жаху завдяки випускному її молодшої доньки — туди вона й перекинула свою гіперактивність. Але вона не заспокоїлася.

Тоді ми знімали квартиру. Нормальна, світла, охайна. Але свекруха почала приносити туди «корисні речі» — старі тарілки з тріщинами, виделки, якими страшно було їсти, і, звичайно ж, штори… Ці штори досі мені сняться у кошмарах — оксамитові, вишнево-червоні, з дірками від молі.

— Це ж оксамит! Просто підлатай, і буде як новеньке! — із запалом казала вона.

А в мене в голові крутилася одна думка: чому ти сама їх не повісила у себе, якщо вони такі чудові?

Коли ми нарешті накопичили на власну кватиру — завдяки моїм батькам та хресним Ігоря — я наївно сподівалася, що тепер почнеться нове життя. Але свекруха вирішила, що раз грошей не дала, то допомагатиме інакше. А це значить — усім, чим тільки можна, аби від цього у нас волосся дибом стало.

Спершу вона приволікла шпалери. Їм, мабуть, років сорок. Вицвілі, вологі, з запахом старої комори. Потім вона наполягла, щоб плитку у ванній нам поклав «дядько Петро» — знайомий «золоті руки». Цей «майстер» все поклав криво, плитка відлітала вже через тиждень, шви пішли плямами, і ми врешті платили іншим робітникам за виправлення всієї цієї «безкоштовної допомоги».

Наступним був холодильник. Його вона буквально втягла на своїх плечах Гудів він, як реактивний двигун, а запах… Здавалося, всередині хтось помер. Ми з Ігорем його викинули того ж дня, але свекруха влаштувала трагедію:

— Його ж треба було просто відмити! Він би вам служив ще років десять! А ви невдячні!

Потім був диван із дачі двоюрідної сестри. Потім ґарнітур із радянського минулого. Потім килим, що смердів старою бабусею та сирістю. Ми від усього відмовлялися — і щоразу це був скандал. Сльози. Образи. Докори.

Тепер я чекаю дитину. Ми довго це приховували, але коли животик став видимим — довелося розповісти. І все… Свекруха одразу почала збирати «посаг» із б/у речей: коляска від якоїсь Марії, ліжечко від Наталки, одяг, у якому виросло четверо дітей…

А я не хочу. Не хочу, щоб моя дитина спала у ліжечку, в якому невідомо хто лежав. Не хочу, щоб вона каталася у колясці зі зламаними гальмами. Не хочу одягати її в чужі, потерті речі. Мені гидко. І мені боляче, що мою думку ніхто не враховує.

Зараз свекруха продовжує своє наступ. Я мовчу. Вагітність — не найкращий час для конфліктів. Оборону тримає Ігор, він пояснює, відмовляється, відштовхує. Але я бачу — він втомлюється. Енергії у його матері — як у ядерного реактора, і кінця цьому не видно.

Іноді мені хочеться продати квартиру, поїхати і нікому не казати, куди. Просто зникнути. Я не зла. Я просто хочу тиші. Свободи. Свого життя. Без оксамитових штор, холодильників-привидів та килимів із минулого століття. Хочу дихати. Хочу жити. Хочу народити дитину — і щоб у нас було наше затишне, нове, чисте, спокійне гніздечко. Без візитів «з добрими намірами», від яких хочеться вити.