«Свекруха заявила, що знайде синові кращу дівчину, і я зрозуміла, що для нас нічого не зміниться»

«Та ще встигну знайти синові нормальну дівчину!» — оголосила свекруха. А я того дня зрозуміла: між нами ніколи не буде справжнього ладу.

Коли Оксана виходила заміж за Тараса, вона була впевнена: з його матір’ю рано чи пізно знайдуть спільну мову. Так, жінка непроста. Любить покомандувати. Але ж час лікує. Тим більше, що з Тарасом вони кохали одне одного, йшли до спільної мети, збирали гроші, підтримували один одного.

І от, через три роки після весілля, вони нарешті купили квартиру. Свою. Не батьківську. Не орендовану. Хай і в іпотеку, хай ще без меблів, але свою. Оксана уявляла, як разом обиратимуть плитку у ванну, як Тарас по вихідних збиратиме кухню, а ввечері вони питимуть чай на балконі — їхньому балконі. Мрії гріли серце, а ремонт відбирав усі сили. Тому дзвінки від свекрухи перестали помічатися — їх просто не було. Ні дзвінків, ні візитів. Оксана думала: от і налагодилося. Мабуть, прийняла. Перестала лізти. Виявилося — помилялася.

Того дня Тарас затримувався. Вже смеркло, а його все не було. Оксана почала хвилюватися. Нарешті він відповів:

— Зараз приїду. Тут треба було забрати доньку маминої подруги, вона з дитиною. Мама попросила — незручно було відмовити.

Коли він увійшов у квартиру, Оксана вже кипіла від злості.

— А ти, вибач, з яких пір таксуєш? Чи тепер ти рятівник усіх жінок за наказом матері?

Тарас, стомлений, але все ще спокійний, почав пояснювати. Мовляв, колись ця жінка допомогла йому з документами в університеті. Нещодавно пішла від чоловіка, з дитиною. Нікому було забрати. Ну, мати попросила…

Оксана стиснула кулаки. Так, чуже горе — не порожній звук. Але не того ж вечора, коли обіцяв обрати шпалери у спальню. Не того ж тижня, коли дружина сама тягне все, включаючи зустрічі з прорабами і біганину по будмагазинах. Та все ж — промовчала. Повірила. Подумала: ну, один раз. Буває.

Через кілька днів подзвонила Соломія — Оксанина подруга, яка працювала в тій же установі, що й свекруха.

— Оксан, тільки не кажи, що це я розповіла, — прошепотіла вона. — Але я випадково почула розмову. Твоя свекруха начальниці розповідала, як її подруга виховала шикарну доньку. Розумниця, красуня, з дитиною, але вся така гідна. А головне — Тарас із нею, мовляв, вже спілкується. Уявляєш?

Оксана змерзла всередині.

— І ще… — продовжила Соломія. — Твоя свекруха сказала, що «та ще встигне знайти синові нормальну дівчину». Так і заявила, вголос. При начальниці!

В Оксани в голові ніби хтось ввімкнув світло. Раптом усе стало зрозуміло: чому цю жінку нібито «нікому було зустріти», чого це чоловік раптом став «добрим самарянином» за проханням матері. Усе — сплановано. Усе — прораховано.

Того вечора Тараса знову не було вдома. Оксана набрала його — він відповів уже звичним тоном:

— Так, я її знову відвіз… Там із дитиною важко…

Оксана мовчки кинула трубку. На очі набігали сльози, але воВона глянула у вікно на темне небо й зрозуміла: час вибирати між своїм щастям і вічною грою за правилами свекрухи.