З життя
Своїм стає чуже
### Щоденник
«Чужа, але своя, рідна…»
Сьогодні до мене завітала Юля з Антошком. Ішли з магазину, занесли покупки й для мене. Обіймаючи мене, вона сказала: «Мамо Фаю, як ти тут?» Ми з нею вирішили вважати одна одну рідною. Мені вже шістдесят шість немало прожито, і не завжди щасливо. Та тринадцять років тому Бог послав мені випробування і винагороду.
Тої осені, сирої та похмурої, хтось постукав у двері. На порозі стояла молода жінка, брудна, в синцях. Я запросила її до хати.
«Заходь, доню, не бійся. Я тут сама живу… Що з тобою?»
Вона тремтіла. Я роздягнула її, напоїла гарячим чаєм. Вона плакала, а я гладила її по волоссю: «Поплач, полегшає…»
«Мене звати Юля,» прошепотіла вона.
Виявилося, вона втекла від чоловіка. Вони жили у райцентрі, але він бив її, а коли дізнався про вагітність, і зовсім лютим став. Вона бігла пішки, не знаючи куди, поки не вийшла на нашу Семенівку.
«Лише б з дитиною все гаразд,» сказала я. «Залишайся в мене.»
Так Юля й залишилась. Потім народився Антошко. Я допомагала виховувати його, вважаючи онуком, а Юлю дочкою. Одного разу вона запропонувала:
«Тіто Фає, можна я тебе мамою зватиму? Адже Антошко бабцею кличе…»
«Так, доню. Ти вже моя рідна.»
Селяни в магазині кажуть: «Твоя Юлька золото. І хлопчик виховний. Бог тобі її послав замість тої, рідної…»
І справді. Я була вдячна Богові за цю зустріч. Ми з Юлею дві самотні метелики вночі, які знайшли одне одну.
А потім у селі зявився Максим. Придивився до Юлі, полюбив її за лагідність. Антошка йому не завада діток він любив. Пропозицію зробив. Юля вагалась, але я порадила: «Він добрячий чоловік. Вийдіть. Антошка буде йому, як рідний.»
«А ти, мамо, знову сама?»
«Та ну, я ж поруч.»
Вони одружились. Потім народилась донька. Максим мене поважає, зве тещею. Я не самотня.
Але колись…
Виходила я заміж у сусіднє село за Аркадія. Народила дочку Віру. Спочатку жили мирно, але чоловік почав пиячити, зраджувати. Розійшлись. Потім вийшла за Захара добрячий був, не пив. Але коли я потрапила в лікарню, Віра… «приглядала» за ним.
Повернулась а вони в обіймах.
«Це мій дім! Іди куди хочеш!» вигукнула дочка.
Наступного дня вони пішов.
Захар через рік приходив, благав, але я не пробачила.
Віра ж зовсім відреклась. Одна сусідка стріла її в райцентрі:
«Як мати?»
«Якої матері? У мене її немає.»
Тоді я думала навіщо мені таке життя?
А тепер… Тепер у мене є Юля. Є Антошко. Є Максим і онучка.
Чужі? Ні. Вони мої. Рідні.
