Син некерований: чому я віддаю його колишньому чоловіку?

Віддати сина колишньому чоловікові. Хлопчик став некерованим, а я більше не справляюся.

Моєму синові 12 років. Якби десять років тому хтось сказав, що я задумую віддати свою дитину батькові, я б посміялася тому пророку в обличчя. Але тепер стою на краю прірви, задихаюся від безсилля і відчуваю, як життя повільно витікає з мене. Я потопаю, а допомоги нізвідки.

Мій син, Артем, став зовсім чужим. Він сперечається зі мною з будь-якого приводу, б’ється в школі, приносить додому чужі речі, а потім нахабно заявляє, що це не крадіжка, а просто «взяв погратися». Телефон розривається від дзвінків — то вчитель, то класний керівник, то батьки однокласників. Кожна розмова — як удар під дих, кожен день — як крок по мінному полю.

Ми з чоловіком розлучені вже давно. Моя мама живе у сусідньому дворі нашого містечка під Черніговом, але допомоги від неї — ніякої. Тільки докори та «мудрі» поради, від яких хочеться завити. Вона заходить ввечері на півгодини, обсипає мене критикою і йде, залишаючи по собі гіркий осад. Так що Артем — цілком на мені. Я кричу, плачу, погрожую, забирала кишенькові гроші — все марно. Він дивиться на мене зухвалими очима, усміхається, наче знає, що я безсила, що всі мої слова — пустий звук.

Нещодавно сталося чергове загострення. Я знайшла в його рюкзаку чужий смартфон — дорогий, одразу видно, не з дешевих.

— Артеме, звідки це? — спитала я, сверлячи його поглядом, в якому змішані гнів і відчай.

— Знайшов, — кинув він, навіть не моргнувши.

— Де знайшов?

— На лавці.

— На якій лавці, чорт забирай?! Відповідай нормально, бандите маленький! — зірвалася я. — Ти розумієш, що це чуже? Ти вкрав!

— Не вкрав, взяв, — спокійно відповів він.

— І що ти збирався з ним робити?

— Нічого, — знизав плечима. — Просто подивитися хотів.

Усередині все закипіло від гніву.

— Ти розумієш, що так не можна? Це не твоє! Завтра підеш до школи і повернеш!

Він подивився на мене з викликом, від якого в мене затремтіли руки.

— Не піду.

— Що значить «не піду»?! Не смій мені тут свої правила встановлювати! — закричала я, втрачаючи контроль.

— Не піду, і все.

Я не витримала — сльози хлинули потоком, а він просто пішов у свою кімнату, ніби нічого не сталося, ніби мої сльози — це дрібниця, не варті його уваги.

Наступного дня я подзвонила його батькові, Сергію. Голос тремтів, але я розповіла все:

— Це про Артема. Я не справляюся. Він став чужим, краде, хамить. Може, забереш його до себе? Йому потрібен приклад справжнього чоловіка. Я боялася, що ми його втратимо, і він виросте злочинцем.

Сергій замовчав. Потім важко зітхнув.

— Ти ж знаєш, мені зараз не до того. Працюю допізна, часу на виховання немає.

— А в мене, думаєш, є час?! — вибухнула я. — Я одна! Мама тільки звинувачує, що я його упустила. Ти зайнятий, я зайнята — хтось допоможе мені?!

— Але ж ти мати… — почав він.

— А ти батько! — перебила я. — Такий же батько, як і я мати!

Він пробурмотів щось про «подумати» й поклав слухавку. А ввечері прийшла мама. Я наважилася розповісти їй про свій план, і це був жах.

— Ліна, ти що, здуріла?! — закричала вона, як тільки я відкрила рота. — Віддати сина батькові? Як тобі таке в голову прийшло?

— Мамо, я не тягну. Я сама, у мене немає сил.

— Не тягнеш? Народила — виховуй! Де це бачено, щоб мати від дитини відмовлялася?

— А ти хоч раз допомогла? Лише язиком молотиш! — зірвалася я. — Я все тягну на собі — чоловіка немає, тебе немає, подруг немає! Одна, завжди одна!

Вона вийшла, грюкнувши дверима, а я залишилася на кухні, дивлячись у порожнечу. Може, я й справді погана мати? Може, це я винна, що Артем став таким — зухвалим, чужим, загубленим? Але потім думаю: я ж людина, не залізна. Я втомилася бути і матір’ю, і батьком, втомилася тягнути на плечах цей непосильний вантаж. Так, я мати, але Сергій — батько, і чому я маю відповідати за нас двох?

З того дня Артем майже не виходить зі своєї кімнати, мовчить, уникає мене. А я сиджу, дивлюся на телефон і чекаю дзвінка від Сергія. Рішила: якщо він не відгукнеться найближчими днями, наберу сама. Може, погодиться взяти сина? Чи мені все ж таки шукати сили в собі? Я не знаю, що робити. Я хочу врятувати свого хлопчика, але відчуваю, що сама тону, і ніхто не протягне мені руку. Як бути?