Синя струна

**Блакитна жилка**

Як же Дмитро її кохав. Втрачав розум, стояв під її вікнами пізніми вечерами, тремтів від щастя, якщо вдавалося побачити її силует. Вона здавалася йому недосяжною та загадковою. Його вражала її тендітність, бліда шкіра, крізь яку просвічували блакитні ниточки вен. Від цих думок він ледве дихав, переповнений ніжністю.

На шкільній новорічній вечірці Дмитро запросив її на танець. Оксана була нижчою за нього, танцювати було незручно. Дрож пробирала його тіло, чоло вкривав піт, а долоні на її стрункій талії горіли, наче вогнем. Він не міг вгамувати хвилювання, корючи себе за те, що вона відчуває його незграбність. Коли музика стихла, Дмитро відступив і нарешті зміг знову дихати.

Його дивувало, чому інші хлопці не закохані в неї.

Для Славка, наприклад, ідеалом була огрядна Мар’яна, з міцними довгими ногами. Коли вона бігала на стадіоні під час уроків фізкультури, височіючи над іншими дівчатами, її високий хвостик розгойдувався, мов маятник.

А для Дмитра найкрасивішою залишалася тонка, немов тростинка, Оксана. Вона була його нав’язливою мрією, божевіллям. Мати Дмитра не схвалювала захоплення сина цією дівчиною.

*”Щось із нею не так. Худа, немічна. Не пара він їй. Ім’я якесь не наше, чуже. Що з неї за дружина? Умов його вступити до Львова, хай тільки подалі від неї.”*

Батько підтримав. Поговорив із сином по-чоловічому, обіцяв оплатити навчання, якщо не вступить на бюджет. Дмитро погодився.

У гуртожитку над ліжком він повісив фотографію Оксани, збільшену зі спільного шкільного знімка. Але Оксана лишилася вдома, а Дмитро був молодим. Він набирався досвіду, зустрічався з дівчатами, але образ тендітної однокласниці зберігав у серці та сни.

Потім він зустрів Ганну. Біля неї Дмитро не тремтів, голова залишалася ясною. Вони розуміли одне одного без слів. І образ Оксани поступово відступив у тінь.

Закінчивши інститут, Дмитро одружився з Ганною й оселився у Львові. Мати раділа — краще, ніж та загадкова Оксана.

Через рік у них народилася донечка Марійка. Від любові до дівчинки Дмитро втрачав голову. Варто було їй занедужати — і він готовий був звернути увесь Львів догори дригом. А Оксана лишалася лише мрією із юнацьких років.

*”Батька поклали до лікарні. Будуть робити операцію. Приїжджай,”* — одного разу подзвонила мати.

Марійка застудилася, тому Ганна з донькою лишилися вдома. Дмитро узяв відпустку за свій рахунок і поїхав один.

Львів провожав його дощем, а рідне місто зустріло золотою осінню. Батько тримався мужньо, не піддався паніці.

Операція пройшла успішно. Мати весь час була біля чоловіка, тож Дмитро опинився сам на сам із думками. Небезпека минула — можна повертатися додому до своїх дівчат.

З лікарні Дмитро йшов пішки. Страх за батька відступив, настрій покращився. Кроки шуршали жовтим листям під ногами, повітря густо пахло осінньою свіжістю.

Попереду зупинилася молода жінка. Нахилилася до дитини у візку, щось поправила. Серце Дмитра болюче стиснулося, впізнавши її раніше, ніж розум.

*”Привіт,”* — промовив він, підійшовши.

Оксана випрямилася, усміхнулася. Дмитро вдивлявся у знайоме вузьке обличчя з прозорою шкірою, крізь яку просвічували ті самі блакитні жилки. Той самий відсторонений, сумний погляд.

*”Батьки кликали? У відпустці?”*

*”Батько в лікарні. Прооперували.”*

*”Щось серйозне?”* — у її очах мигнув тривожний блиск.

*”Вже все добре. А ти як? Це твоя?”* — він кивнув на візок.

*”Моя.”* — І він одразу зрозумів: вона сама.

Йому так її шкода стало, що аж руки затремтіли. Схопити її обличчя в долоні й поцілувати — прямо тут, на вулиці. Він провів її додому, розпитував про шкільних друзів. Розповів про себе, не чекаючи питань. Допоміг занести візок у під’їзд. Оксана жила там же, де й раніше. Батьки віддали їй квартиру, а самі переїхали до села.

*”Заходь якось,”* — сказала вона на прощання.

Дмитро подумав, що міг би піднятися зараз, але промовчав. Як і колись — вона була недосяжною.

Вранці вони з матір’ю знову пішли до лікарні. Батько виглядав краще, навіть жартував. Мати залишилася, а Дмитро купив букет троянд і пішов до Оксани. Вона не здивувалася, лише попросила не шуміти — донька спала.

*”Чаю?”* — запропонувала вона на кухні, ставлячи квіти у вазу.

*”Дякую, мати вже годувала.”*

Близькість Оксани у тісній кухні знову змушувала його тремтіти. Він помітив, як на скроні в неї грала блакитна жилка. Не втримався — нахилився й торкнувВін відчув, як її губи затремтіли у відповідь, а потім раптом згадав Марійчині очі, що так щиро сміялися йому назустріч уранці, і відступив — бо найголовніша любов його життя вже чекала вдома.