Сиве волосся тремтіло, але ясність розуму збереглася.

Сиве волосся тремтіло, а руки здригалися. Вона була старою, проте не втратила ясності розуму. Щоранку прокидалася і, перш ніж розпочати новий день, виходила в свій сад та, повернувшись обличчям до сходу сонця, молилася. Дякувала небесам за можливість прожити ще один день на землі, скуштувавши як горі, так і радощі, біль і зцілення. Потім вона заварювала собі трав’яний чай, виходила на подвір’я і сідала на лавку під вікном. Чекала.

Сьогодні повз її будинок, що стояв при дорозі, проходив чоловік. Видно було, що щось його турбувало, на серці лежав важкий камінь нерозв’язаних турбот. Він зупинився біля огорожі й подивився на стару жінку, яка тримала в тремтячих руках чашку. Галина усміхнулася йому і жестом запросила зайти.

Чоловік випив чашку гарячого трав’яного чаю, і стало тепліше на душі. Галина задоволено кивнула і взялася до роботи.

— Колись ти прокинешся і зрозумієш, що світ уже ніколи не буде таким, як раніше. Те, що вчора було цінним, сьогодні втратило будь-який сенс, — промовила Галина, перебираючи пучки сухих трав. — У цьому житті має значення лише те, що ти відчуваєш і бачиш зараз.

Чоловік опустив голову і сумно усміхнувся, почав говорити:

— Якби я міг віддати всі багатства світу, аби повернути те, що було цінне вчора. Якби я міг, щоб ніколи не наставало сьогодні з його новою цінністю. Адже те, що я любив більше життя, залишилося вчора.

У нас з дружиною не було дітей. Так склалося, що вона не могла їх мати. А я любив її просто за те, що вона у мене є. Наше життя було сповнене сенсу любові одне до одного.

А потім у нас з’явився Бровко. Спочатку маленький, смішний і незграбний. Він робив калюжі в коридорі, а ввечері скиглив біля ліжка і заспокоювався тільки тоді, коли дружина брала його до нас. Він, радісно виляючи хвостиком, облизував їй обличчя і, згорнувшись клубочком, засинав між нами.

Бровко був нашим сином. Він ріс на наших очах. Він безмежно любив нас і сумував, коли нас довго не було вдома.

Коли ми їхали подорожувати, то він їхав разом з нами. Адже це наш син, який завжди повинен бути з нами.

Одного разу ми приїхали до величного озера. Чиста вода, синє небо, і нікого навкруги. Я поставив намет, розвів багаття, накачав човен і поплив на середину озера, щоб наловити риби. Дружина з Боровком залишилися на березі та дуріли. Мої найдорогоцінніші істоти на світі!

Я не чув і не бачив, як під’їхала машина. Шалений гавкіт Бровка я прийняв за гру, він завжди голосно гавкав, коли розгуляється. І тільки коли до мене донісся крик дружини, я зрозумів, що сталося лихо.

Я гріб до берега з усіх сил, але не встиг.

Безжиттєве тіло дружини лежало біля нашої машини, поруч із нею лежав Бровко і сумно дивився мені в очі, з рани на животі текла кров. Мені вдалося його врятувати, але прожив він недовго, близько півроку. Бровко, так само як і я, любив свою матір, мою дружину. Без неї його життя не мало сенсу.

А без них моє життя не має сенсу. А ви кажете, що те, що було цінне вчора, сьогодні втратило сенс.

Галина слухала його, а пальці не переставали перебирати трави. Вона всотувала його слова і відпускала їх на волю, очищені від гіркоти втрати. Зайшовши в будинок, вона вийшла з нього, тримаючи в руках пляшечку з мутною рідиною.

— Все, що відбувається в житті людини, не відбувається просто так. Щось робить нас сильнішими, щось навпаки — слабшими, але в будь-якому випадку, це нас чомусь учить. Наше завдання — винести правильні уроки. Твоє горе безмірне, і я не маю права навчати тебе, але одне хочу сказати — ти живеш тут і зараз. І ти не знаєш, що буде цінне завтра, адже воно, настаючи, перетворюється в сьогодні.

Візьми ці краплі. Додавай увечері в чай, щоб твої сни були спокійними.

Чоловік опустив пляшечку в кишеню і пішов у напрямку хвіртки. Галина опустилася на лавку та дивилася йому вслід, хитаючи головою.

Не встиг він відійти від дому при дорозі, як побачив попереду клубочок, схожий на Бровка. Такий самий маленький, смішний і незграбний. По щоці побігла сльоза, яку злизав смішний клубочок, притиснутий до грудей.

— Колись ти прокинешся і зрозумієш, що світ уже ніколи не буде таким, як раніше. Те, що вчора було цінним, сьогодні втратило будь-який сенс, — говорила Галина, перебираючи пучки сухих трав.