Таємний відхід без попередження: як розлучення стало сюрпризом для дружини.

Пішов Гришко підло, некрасиво, не попередивши дружину про свої плани подати на розлучення. Вернувшись додому, як завжди, Люба раптом помітила пустий вішак у коридорі, самотні шафи та тумбочки. Люба блукала квартирою в розгубленні та здивуванні. Зникнення чоловіка стало для неї повною несподіванкою, і тому Люба не знала, як реагувати. Переодягнувшись, вона підігріла суп, задумано поїла, згадуючи і гірко усміхаючись. “Так… Гриня, я, виявляється, зовсім тебе не знала! Хороша дружина, нічого не скажеш!” — думала Люба, миючи посуд.

Понад тридцять років разом прожила пара Пустовых. Виріс, оженився і поїхав до Іспанії єдиний син Володимир.

– Вовка поїхав, дім спорожнів, чи не потягне твого Гриню на пригоди… – висловила побоювання давня подруга Рая. Люба тоді засміялася безтурботно і весело:

– Ах, яка дбайлива! Переживаєш? А то я тебе, Раєчка, не знаю!

– А даремно ти смієшся, – образилася Раєчка, – я таких історій мільйон знаю! Діти за поріг, чоловіку в ребро біси, а жінка самотня, нікому не потрібна!

Люба знову засміялася:

– Ти, Раєчка, як була ще в дитинстві зараза, так нічого й не змінилося! Якби з тобою одночасно на горщиках не сиділи, чи стала б я тебе слухати?

Після від’їзду Володимира подружжя стало частіше проводити час разом. Вони ходили в кіно, гуляли парком, виїжджали на дачу, запрошували друзів і смажили шашлики. Було затишно і дуже спокійно. Здавалося, що життя почало нову главу, повну неги і впевненості у завтрашньому дні. Григорію виповнилося п’ятдесят шість, Люба перейшла за п’ятдесят. Можна було жити на своє задоволення, разом старіти, навідувати сина, чекати онуків.

– Щось ваш Володько з дітьми не поспішає… – зауважила Раєчка після того, як Пустові вдруге повернулися з Іспанії і Люба обмовилася, що молодь живе чудово, душі один в одному не чують.

– Рая, Рая, ну не можеш ти просто порадіти! Обов’язково з дегтем своїм влізеш!

– А що? Хіба я не права?! Три роки як живуть, і все вдвох – не поступалася Раєчка.

– Їм хочеться світ подивитися, один одного краще пізнати! Зараз на дітонародження інакше дивляться, не так, як у наш з тобою час – зітхнула Любаша.

А ще через півтора року у Володі народилася двійня, хлопчик і дівчинка. Софія і Арсеній. Діти вийшли красивими і здоровими, на диво. По скайпу невістка щовечора дзвонила, малюків показувала, а як вісім місяців їм виповнилося, підросли трохи, зміцніли, так Любаша з Григорієм познайомитися полетіли, потетешкати, на руках потримати онуків.

– Які чудові діти! – захоплювалася Люба, демонструючи Раєчці фотографії. – Дивись, як Софія на Володька схожа! А Арсюша на Жанну!

– Еее “схожі”! – передражнила Раєчка, – Занадто маленькі вони, ні на кого поки не схожі! Ось ходити почнуть, говорити, тоді вже видно буде.

– Ти чого така колюча? Не хочеш на дітей дивитися, так не треба! – Люба зібрала фотографії і сховала їх у шухляду, щоб пізніше розкласти в альбоми. Зберігати фотографії Люба віддавала перевагу по-старому. З безлічі цифрових зображень вибирала кращі і друкувала.

Раєчка була свідомо самотньою, так вона сама про себе говорила. Все життя у неї були коханці, переважно одружені.

– Одруженому чоловіку багато не треба, і це дуже зручно, дружині харчі та брудні ганчірки, мені – увага та ласка, – декламувала Раєчка.

Від бабусі їй дісталася затишна однокімнатна квартира з балконом, неподалік від метро “Либідська”. Раєчка втекла з-під батьківської опіки відразу ж, як вступила в права спадщини.

– Хочу жити так, як хочу я! – оголосила вона і так і пішла.

Переїхавши, Раєчка пофарбувала волосся в яскравий рудий колір, купила собі яскраво-червону помаду і перші човники на високій шпильці.

– Приїжджай, Любаша, на новосілля, – запросила вона подругу. До мене такі парубки прийдуть, оторопієш!

Саме на новосіллі у Раєчки Люба зустріла Григорія і скоро вийшла за нього заміж.

– От тебе зачепило! – отримавши запрошення на весілля, – заявила Раєчка, – перший же парубок і одразу заміж! А порівняти?! А вибрати?! Нудна ти, немає сил!

Люба, однак, у своєму Григорії не сумнівалася, була впевнена, що вони пара на все життя. Багато років так і було, і раптом це …

– Рая, привіт! – подзвонила Любаша подрузі, – від мене Гриня пішов. Зовсім пішов, з речами… Нічого не сказав, записки не залишив, а телефон мовчить.

– Ти у відпустці давно була? – несподівано спитала Раєчка.

– У відпустці?! – здивувалася Любаша, – Ти мене, Рая, не чуєш чи що? Гриня, кажу, пішов, кинув мене. Причому тут відпустка?!

– Пиши, Любаня, заяву, до Грузії з тобою поїдемо, у мене там тітка живе, знаєш.

Люба змовкла, подумала трохи і погодилася:

– Ти права, Раєчко, їдемо в Грузію!

Гостинність у Грузії така, що, відчувши його на собі лише раз, не забудеш вже ніколи. Раєччина тітка, красуня Анна, колись давно вийшла заміж за грузина Мате і поїхала з ним до Тбілісі. Один за одним у Анни з Мате народилися четверо синів, один одного красивіший. Парубки виросли, одружилися, народили дітей, а діти онуків — сім’я стала ще більшою. І ось у цю величезну, галасливу і веселу родину приїхали погостювати Раєчка з Любашею.

І така вдала виявилася ідея з відпочинком, що вже за кілька днів Люба перестала ритися в собі і шукати причини того, чому Григорій пішов.

“Все просто як двічі два, – подумала вона, сидячи у дворі та насолоджуючись запахами страв, що готуються, – він розлюбив, але не насмілився мені сказати. І справа зовсім не у мені. Це ж життя, лише й того”.

– Соку випий! – Раечка поставила перед Любою склянку свіжого гранатового соку. – Що в тебе з обличчям, Любаня? – запитала вона, глянувши на подругу уважніше.

– А що з ним? – не зрозуміла Люба і зробила кілька ковтків терпкого, неймовірно смачного напою.

– Воно у тебе… Не знаю, розгладилося якось, помолодшало.

У Тбілісі, у місті, в яке неможливо не закохатися, Люба познайомилася з Давидом. Чоловік прийшов відвідати одного з двоюрідних братів Раєчки. Усі вони довго сиділи у дворі за великим дерев’яним столом. Пили густе вино, закушували домашнім сиром та фруктами, співали пронизливі грузинські пісні різними голосами, і Люба із задоволенням ловила на собі погляди Давида, відповідала на ласкаві напівусмішки його повних губ. Він був її ровесником, високим, підтягнутим, з купою густого білястого волосся. Той вечір був таким ароматним, таким особливим, що Люба запам’ятала його на все життя.

– Дякую тобі, – прошепотіла Любаша, низько схилившись до вуха Раєчки, і та, ні про що не запитавши, тихенько потиснула руку подруги…