Таємниця, яку він не повинен дізнатись.

Він не повинен знати.

Оксана стояла біля підїзду старої хрущовки, не наважуючись натиснути кнопку домофона. У кишені пальта лежала зімята папірця з адресою, яку вона довідалася через спільних знайомих. Дванадцять років Цілих дванадцять років минуло з того дня, коли вона залишила свого новонародженого сина.

Що ти робиш? прошепотіла вона сама до себе. Думаєш, тебе тут чекають з розпростертими обіймами?

Але ноги немов приросли до асфальту. Піти вона не могла, як і увійти. У голові крутилися спогади про той страшний день, коли вона, двадцятидворічна дурниця, піддалася емоціям і накоїла дурниць, про які потім шкодувала все життя.

Її колишній чоловік, Максим, був класичним прикладом того, як не варто обирати супутника життя. Гарний, чарівний, дотепний і абсолютно безвідповідальний. Після весілля зясувалося, що в нього дві пристрасті: випивка та азартні ігри. Квартиру, яку їм подарували батьки Оксани на весілля, він за півроку програв у карти.

Не переживай, котику, говорив він, цілуючи її у маківку. Я все поверну, побачиш. Просто трохи не пощастило.

Коли Оксана дізналася про вагітність, Максим зник на три тижні. Повернувся зімятий, неголений, з розбитою губою.

Довжок віддавав, буркнув у відповідь на її сльози. Слухай, може, ну його, цю дитину? Нам зараз не до цього.

Це був останній цвях у кришку їхнього шлюбу. Оксана подала на розлучення, будучи на сьомому місяці. Батьки підтримали, але за умови жодного спілкування з Максимом.

Пологи були важкими. Хлопчик народився слабеньким, лікарі боролися за його життя перші дні. А потім, коли криза минула, у палату увірвався пяний Максим.

Охорона вивела його, але наступного дня він повернувся тверезий, з квітами та іграшками.

Оксан, прости мене, говорив він, стоячи на колінах прямо у лікарняному коридорі. Я виправлюся, клянусь. Тільки дай мені шанс.

Мати, яка завжди була проти цього шлюбу, влаштувала справжній скандал.

Або ти відмовляєшся від дитини та їдеш з нами в інше місто, або ми тебе знати не хочемо! кричала вона. Вибирай або ми, або ця дитина пияка!

Оксані було двадцять два. Вона щойно пережила важкі пологи, розлучення, зраду. У неї не було ні роботи, ні житла, ні сил боротися. І вона зробила найстрашнішу помилку у своєму житті.

Згадавши, як мати Максима, Галина Іванівна, забирала малюка, Оксана відчула, як у горлі завмер ком. Жінка дивилася на неї з такою зневагою, що хотілося провалитися крізь землю.

Підпиши ось тут, сухо сказала вона, простягаючи папери. І можеш бути вільною.

Наступні роки Оксана намагалася забути. Переїхала з батьками до Львова, закінчила курси бухгалтерів, влаштувалася на роботу. Потім батьки загинули в автокатастрофі, залишивши їй невелику квартиру та купу боргів. Вона викручувалася, як могла.

Особисте життя не складалося. Двічі Оксана намагалася побудувати стосунки, але як тільки доходило до розмов про дітей, вона тікала. Як пояснити чоловікові, що в тебе є син, якого ти кинула?

А потім, півроку тому, їй поставили діагноз. Операція пройшла успішно, але лікар сказав чесно:

Дітей у вас більше не буде, Оксано Володимирівно. Мені дуже шкода.

І тоді вона зрозуміла треба спробувати. Хоч побачити його, переконатися, що в нього все добре.

Двері підїзду грюкнули, звідти вийшов підліток у спортивній куртці. Оксана завмерла. Це був він ті самі карі очі, той самий упертий підборідок. Тільки не немовля, а дванадцятирічний хлопчина.

Ви когось чекаєте? запитав він, тримаючи двері.

Я так ну, ні, пробурмотіла Оксана.

Хлопець знизав плечима й пішов далі. А вона стояла й дивилася йому вслід, не маючи силів пошевелитися.

Гей, Ярику! крикнув хтось із дитячого майданчика. Швидше, а то без тебе почнемо!

Ярик. Його звали Ярик. Вона навіть імені не знала.

Оксана розвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася. Ні, так не можна. Треба хоча б спробувати.

Вона повернулася й натиснула кнопку домофона. У динаміку пролунав знайомий голос:

Хто там?

Галино Іванівно? Це це Оксана. Можна мені піднятися?

Довга пауза. Потім клацання замка.

Квартира майже не змінилася. Ті ж шпалери, той самий запах суміш валеріанки й свіжої випічки. Галина Іванівна постаріла, але трималася прямо.

Навіщо прийшла? запитала вона без вступів.

Я я хотіла дізнатися, як він. Як Ярик.

Звідки ти знаєш, як його звуть?

Щойно бачила внизу. Хлопці його кликали.

Галина Іванівна усміхнулася:

Ну що ж, заход