Таємниця зашитого пальто

**Щоденник Оксани**

Всій біді пальто.

Сиділа я за комп’ютером, але дивилася не в монітор, а у вікно. Останні теплі дні вересня. І навіть не про це я думала, а про те, на що витратити несподівану премію.

«Максимкові треба нові кросівки. Хлопець росте — все горить на ньому, як на вогні. І куртку треба, але до весни вона йому стане мала. Краще відкласти гроші на відпустку, щоб нарешті поїхати на море…»

Аж тут у кабінет зайшла Марійка та перервала мої думки.

— Ну як? Подобається? Купила нове пальто! Іде ж, правда? Дуже дороге, але воно того варте. — Розвела руками, демонструючи обновку. — Ну що скажеш?

— І черевики нові? Замшові? — підхопила Люба, моя сусідка по кабінету. — Одного разу пройдешся під дощем по наших дорогах — і розваляться.

«А може й мені купити нове пальто? Ну серйозно. Чотири роки ходжу в старому. Але мама… Мама не зрозуміє, візьме й докрутить. Мені майже сорок, а я все ще боюся її слів. Хіба я не можу хоча б раз у житті побалувати себе? Ти більше — зароблені гроші ж. Маю право розпоряджатися ними, як хочу. Марійка всього на чотири роки молодша, а здається, на всі десять. Правда, у неї нема ні десятирічного сина, ні суворої мами, що все ще вважає мене дитиною», — міркувала я, дивлячись на Марійку в модному пальті.

А дівчата в цей час сперечалися про щось.

— Та годі тобі! Заздриш. У дощ надіну старі калоші. Нудні ви… Піду покажу ще дівчатам з бухгалтерії! — ображено кинула Марійка і рушила до дверей.

— Марій, постривай, — кликнула я її. — А де ти його купила?

— Що, сподобалось? — вона повернулася до мого столу. — Тримай. — Дістала з кишені дисконтну картку магазину. — Тут і адреса, і знижка солідна.

— Ой, я так просто… — зніяковіла я, не відводячи очей від картки.

— Та годі, один раз живеться. Гаразд, піду далі хвалитися, — сказала Марійка, випорхнула з кабінету, залишивши на столі картку.

— Оксано, про що задумалась? — визирнула з-за монітора Люба.

— Пальто мені давно треба нове. Ось премія, може, варто?

Люба знизала плечима.

— Дороге й непрактичне. Марійку хлопець на машині возить, а ти в маршрутці в годину пік їздитимеш. І мама твоя… Ой, Оксан, дивись — вона тебе разом із пальтом закопає.

Ми, не домовившись, засміялися.

— Тобі легко казати, у тебе чоловік є. Майже щосезону обновки купуєш. А я все життя по залишковому принципу: спочатку гроші на квартиру, потім на продукти, на Максима ніколи не вистачає — росте, як на дріжджах. А вже з того, що залишиться, намагаюся викроїти щось собі. І тішуся, якщо встигаю взяти щось із розпродажу, — зітхнула я.

— Гей, знову зависла? Тоді не думай — іди після роботи в магазин, — сказала розсудлива Люба. — Хоча, вибач, одягаєшся, як тітка. Марійка вертіхвістка, але чоловіки на неї ведуться, як риба на черв’яка. А ти гарна. І характер у тебе золотий. Якщо приодягнешся — відбою від чоловіків не буде. Все вірно: стрічають по одягу. І не слухай маму. Порадуй себе, — Люба посміхнулася і сховалася за монітором.

***

Я вийшла заміж пізно. З такою суворою мамою, колишньою вчителькою математики, диво, що взагалі вийшла. Усе життя боялася її підвести, була відмінницею.

Хоча маму можна зрозуміти. Вона сама виховувала мене. Коли мені не було й п’яти, вона розлучилася з батьком — він сильно пив. Грошей завжди не вистачало, жили бідно. Аліменти від батька були рідкісні, а потім він і зовсім зник. Мама намагалася його шукати — та все ж людина. Але він розтанув, ніби й не було його ніколи. Може, вже й не живе.

Я закінчила університет із червоним дипломом, працювала, а ось особисте життя не складалося. Чоловікам я подобалася. Але вони не подобалися мамі. То занадто гарний — будеш вічно боятися, що відведуть. То розлучений, без житла — прийде на нашу площу, прописаний, а потім якщо розведемось? Квартиру ділити?

Подруги вже вдруге виходили заміж, а у мене навіть серйозних стосунків не було. Нарешті, знайшлася чоловік, який мамі сподобався. Чи не сподобався, але вона вирішила не заважати. «Час йде, залишишся старою дівою. Хіба добре? І онуків хочеться…»

Після весілля я переїхала до чоловіка, майже відразу завагітніла. А з дитиною почалися проблеми. Максимко погано спав уночі, чоловік не висипався, не поспішав додому. Одного разу прийшов і сказав, що все набридло, що кохає іншу.

Я забрала сина й повернулася до мами. Спочатку сподівалася, що чоловік опам’ятається, але він навіть не піднімав трубку.

— Я так і знала, що цим усе закінчиться. Ти ніколи не вміла розбиратися в людях… — мама докоряла мене, а я мовчала.

Що скажеш? Якщо почну виправдовуватися — посваримося, якЧерез кілька років, коли Максимко вже ходив до школи, а ми з Дмитром влаштували свято на честь його першого вчителя, мама, подивившись на мене в моєму найдорожчому пальті, раптом усміхнулася й прошепотіла: «Дочко, а воно й справді тобі личить».