Танець її мрії

**Щоденниковий запис**

Музика стихла, зал завмер. Олена чула лише свій подих. Раптом тишу порушив одинокий оплеск, а за ним — буря аплодисментів, яка оглушила її. Глядачі піднялися з місць, у багатьох на очах блищали сльози.

Олена зустрілася поглядом з Антоном. Він нахилився й поцілував її. На його губах лишився солонуватий смак її сліз. Оплески почали стихати, люди виходили із залу. Антон штовхнув візок із Оленою до виходу.

— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона сміялась крізь сльози.

***

Олена готувала вечерю й поглядала на годинник. Незабаром мав прийти Денис. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі для салату. Знову глянула на стрілки. «Затримується. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я вигадую зраду на порожньому місці, що накручую себе. Так хочеться йому вірити. Але не можу. Більше не можу». Руки свербіли схопити телефон і зателефонувати. «Невже знову?»

Олена до болю, до білих суглобів стиснула ручку ножа. Потім розкрила долоню, і нож із дзвінким лязгом упав на стіл. Вона знову подивилася на годинник, стрілки якого повільно рухалися, немов випробовуючи її терпіння. Нарешті вона не витримала і набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, відповідь, будь ласка. Скажи, що вже їдеш», — благала вона замовкнути довгі гудки. Але вони, наче глузуючи, били й били у барабанні перетинки.

Олена відкинула телефон. Він проковзнув по столу й зупинився біля самого краю. «Спокійно. Не збісися. Він скоро прийде…» — переконувала себе.

Денис прийшлі о першій ночі. Наплакавшись, Олена заснула, але ледве заскрипів ключ у замку, вона прокинулася й припідняла голову. Під дверима передпокою — тонка смужка світла. Вона підвелася й рвонула двері. Денис знімав черевики й від несподіванки здригнувся. Але швидко взяв себе в руки, спитав, ніби нічого не сталося:

— Налякала. Чого не спиш?

— У вічі тобі хочу подивитися. Ти ж обіцяв не бачитися з нею…

— Не починай. Ми просто з хлопцями футбол дивилися, пива попили…

— Більше не можу. Не мо-жу, — по складах повторила Олена, обірвавши виправдання. — Не можу чекати й прислухатися до кроків за дверима. Годі. — Вона охопила руками живіт і пішла у кімнату, злегка зігнувшись, наче не мала сил розпрямитися.

Олена згорнулася на ліжку й заплакала.

— Лено, мені теж набридла твоя ревнощі. Серйозно. Кроку ступити не даєш. Казав же, із хлопцями забарився… — Денис підійшов до ліжка, але не намагався втішити, погладити ридаючу дружину.

— А подзвонити не міг? Телефон, як завжди, розрядився? Набридло. Вигадав би щось новеньке. Пивом від тебе не пахне, — простонала Олена, зірвалася з ліжка й кинулася до передпокою.

Коли Денис зрозумів, що вона хоче зробити, було пізно. Олена дістала з кишені його куртки телефон і дивилася на запалений екран.

— Віддай! — Денис підскочив і спробував вихопити, але вона відвела руку.

— Котику, ти вже доїхав додому? Дружина вже влаштувала допит із скандалом чи відклала до ранку? — солодким голосом прочитала Олена повідомлення. — І хто ж із «хлопців» тебе так ласкаво кличе?

Денис знову спробував забрати телефон, але Олена сама його віддала. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз нього у кімнату й почала вдягатися.

— Напиши своїй…, що ти вільний. Я йду до мами. Щоб завтра вранці тебе й твоїх речей тут не було.

— Годі, Лено. Ніч уже. Ну гаразд, я не з хлопцями був… — почав Денис і змовк.

Обличчя дружини перекривилося, наче вона дивилася на огидного щура.

— Чого тобі не вистачає? — тихо спитала Олена й знову зігнулася, ніби від болю. — Я більше не можу. Не залишуся з тобою навіть на секунду.

Вона взяла сумку й вийшла. Денис не зупинив її. На вуМинуло п’ять років, і одного вечора Олена з Антоном танцювали на сонячній набережній Дніпра, де він обережно обертав її візок під мелодію, яку грав жебрак на скрипці, а прохожі, посміхаючись, кидали монетки в шапку музиканта й у їхнє майбутнє.