Тарасові Руки під Білим Рушником

Мене звати Оксана Приходько, я працюю адміністраторкою в банкетному залі готелю "Дністер" на околиці Чернівців уже одинадцять років. Бачила тут весілля, поминки, корпоративи з піротехнікою — але такого замовлення, як того вересня, у мене ще не було.

Замовник назвався Тарасом Гнатюком. Йому було під сорок, він володів мережею елеваторів і транспортною компанією десь по всій Буковині й частково на Прикарпатті. Чоловік приїхав на чорному Land Cruiser, говорив тихо, майже пошепки, і одразу попередив: у залі не має бути жодних дзеркал і жодного зайвого світла. Тільки довгий стіл під білою скатертиною, двадцять стільців і двадцять шматків цупкої тканини — такої, якою в моргах накривають тіла, тільки новенької, з фабрики.

Я вже тоді запідозрила, що щось не так. У готелі працює прибиральниця баба Фрося, вона старша за мене років на двадцять і бачила всяке. Коли я їй розповіла про замовлення, вона перехрестилася і сказала: "Дитино, це або секта, або дурня багатого чоловіка. Третього не буває".

Виявилося — друге.

Тарас пояснив своєму водієві й порученцю Богдану, а той уже мені, у чому суть. Чоловік втомився від жінок, які цікавляться не ним, а рахунком у "Приватбанку". За останні три роки в нього було чотири серйозні стосунки, і кожного разу, коли він казав дівчині, що елеватори продав і залишився тільки старий "Москвич" у гаражі, вона зникала за тиждень. Останню, Іванну, він застав за розмовою з подругою по телефону — та рахувала вголос, скільки коштує його будинок у Заставні і чи варто "потерпіти ще пів року".

Тарас вирішив: якщо жінки дивляться тільки на гроші, він одружиться з тією, чиє обличчя навіть не побачить до заручин. Обере наосліп — точніше, навпомацки. За руками.

Богдан з ще двома хлопцями об'їздили область два тижні. Шукали не за красою і не за статками — просто різних жінок, від двадцяти до сорока п'яти років, які погодяться на дивний кастинг за тридцять тисяч гривень компенсації кожній, незалежно від результату. Знайшли продавчиню з ринку "Калинівський", вчительку музики, двох студенток з Чернівецького університету, флористку, косметологиню, кількох безробітних після скорочення на фабриці. Нікому не сказали, хто замовник і навіщо це все — тільки те, що треба буде посидіти годину з накритою головою.

У день заходу я особисто розставляла стільці й перевіряла, щоб тканина лежала рівно. Пахло свіжою фарбою — зал напередодні підмальовували, — і крізь відчинену кватирку тягнуло вологим вереснем, мокрим листям із парку навпроти. По телевізору в холі, поки я чекала на гостей, показували прогноз погоди й новини про якийсь футбольний матч "Буковини" — я запам'ятала, бо звук був увімкнений на повну, а потім хтось із хлопців Богдана прибіг і різко його вимкнув.

Дівчата заходили одна за одною, сідали, їм на голови й плечі накидали тканину, залишаючи назовні тільки долоні на столі. Я стояла збоку, біля дверей, і мала одне завдання — стежити, щоб ніхто не підглядав і не знімав тканину раніше часу. Чесно кажучи, мені страшенно хотілося додому: донька того вечора здавала перший тест з англійської, і я обіцяла їй подзвонити о восьмій. Але Богдан попросив затриматися ще на годину — "поки пан Тарас не визначиться".

Тарас увійшов у супроводі Богдана і двох охоронців. Ішов повільно вздовж столу, торкався кожної долоні по черзі. У першої — доглянуті пальці, дорогий манікюр, каблучка з каменем. У другої — на зап'ясті побрязкував золотий браслет. У третьої — довгі нігті з гель-лаком. Він не поспішав, мовчав, іноді затримувався на секунду довше — і йшов далі.

Десь на сімнадцятій дівчині він раптом зупинився надовго. Я бачила тільки його спину й напружені плечі. Руки під його пальцями були зовсім інші, ніж у решти: без каблучок, без браслетів, нігті коротко підстрижені, без лаку. Шкіра на долоні суха, трохи шорстка — така буває у людей, які багато миють посуд або працюють з хімією. А біля основи великого пальця — тонкий старий шрам, ще й трохи неправильно зрощений.

Тарас узяв цю руку у свої долоні і провів пальцем по шраму.

— Ця, — сказав він.

У залі стало так тихо, що чути було, як за вікном хтось завів мотор. Богдан переглянувся з охоронцями і підійшов ближче.

— Пане Тарасе, — обережно почав він. — Перш ніж знімати тканину, варто б вам дещо сказати.

— Ні.

— Але ця дівчина…

— Я просив нічого не знати заздалегідь, — перебив Тарас. — Я обрав. Знімайте.

Ніхто не рухався хвилин зо дві. Я стояла біля дверей і бачила, як у дівчини, чию руку тримав Тарас, тремтять пальці — зовсім трохи, майже непомітно.

— Знімайте, я сказав.

Один з охоронців підійшов і зняв тканину з її голови.

І тут я зрозуміла, чому Богдан так наполягав розказати заздалегідь.

Під тканиною сиділа Наталка Дмитрук — дівчина, яка мила посуд у їдальні на елеваторі в Кіцмані, тому самому елеваторі, що належав Тарасові. Про це знала половина його персоналу, крім, звісно, самого Тараса, який ніколи не спускався в їдальню і в обличчя своїх працівників нижчого рівня не знав.

Тарас стояв, не відпускаючи її руку, і мовчав так довго, що я подумала — зараз усе скасує. Наталка сиділа, опустивши очі, і, здається, готова була заплакати від сорому: вона єдина з двадцяти прийшла на кастинг не заради грошей, а тому що подруга затягла її "хоч розважитися", і вона й гадки не мала, чий це елеватор і чий це будинок.

— Ви працюєте в мене, — сказав нарешті Тарас. Не питання — констатація.

— Так, — тихо відповіла вона. — Мию посуд. Другий рік.

— Чому руки такі?

— Від соди й хлорки. І порізалась якось об розбиту тарілку, три роки тому.

Тарас довго дивився на її обличчя — вперше за весь вечір дивився саме на обличчя, не на руки. Потім повернувся до Богдана:

— Скасуй усе інше. Всім іншим дівчатам заплати обіцяне і відвези додому.

Богдан кивнув, а я побачила, як Наталка нарешті підняла очі — не з надією, а швидше зі страхом: вона боялася, що зараз її звільнять за те, що взагалі опинилася тут.

Весілля вони зіграли не одразу — минуло майже сім місяців, протягом яких Тарас щотижня приїжджав у Кіцмань, сідав у тій самій їдальні за той самий обшарпаний стіл і просто розмовляв з нею під час обідньої перерви, поки інші робітниці вдавали, що не підслуховують. Наталка й далі мила посуд ще два місяці після заручин — сама наполягла, сказала, що не хоче, щоб про неї казали "заскочила в ліжко до багатія і одразу покинула роботу".

Про фінал я дізналася не з чуток, а побачила на власні очі, бо Тарас замовив у нашому готелі і саме весілля — сказав, що це "той самий зал, де все почалося, тільки цього разу без тканини на голові".

За два тижні до весілля в готель приїхала жінка років шістдесяти п'яти, назвалася Тарасовою тіткою по матері, Ярославою Гнатюк, і почала при мені й при Богданові вимагати, щоб весілля скасували: "Він жениться на посудомийці, ганьба на весь рід, у нас в родині завжди брали пару рівню". Тарас на це нічого не відповів — просто дістав з внутрішньої кишені піджака папку й поклав на стіл перед тіткою.

У папці був документ: ще три роки тому, коли Тарас тільки будував мережу елеваторів і сидів у боргах, саме ця тітка позичила йому свого часу і потім двадцять років нагадувала про це на кожному сімейному святі, тримаючи його наче на гачку. Тарас у ту саму папку доклав банківську квитанцію — переказ на її рахунок суми боргу з відсотками, повністю, день у день, за розрахунком нотаріуса. Сто двадцять тисяч гривень.

— Це закриває питання, — сказав він тітці. — А хто моя дружина — вирішувати не вам.

Тітка Ярослава мовчки забрала квитанцію і більше на весілля не прийшла — і, наскільки я знаю від Богдана, з того часу Тарас з нею взагалі не спілкується.

Весілля відбулося в тому ж залі, де відбувся той дивний кастинг. Наталка стояла в білій сукні, і на її руці — тій самій, зі шрамом — блищала не показна каблучка з великим каменем, а тонка, майже непомітна. Вона сама попросила таку.

Я, як завжди, стояла збоку біля дверей, стежила за офіціантами і думала про те, що моя донька того вечора зрештою написала той тест на дванадцять балів із дванадцяти — я про це дізналася лише опівночі, коли нарешті дісталася додому і передзвонила.