Тaтьянa випадково дізналась про зраду чоловіка

Випадково Оксана дізналася про зраду свого чоловіка. Як це зазвичай буває, дружини дізнаються про невірність чоловіків останніми. Лише потім Оксана зрозуміла, що означали всі ті дивні погляди колег та шепотіння за її спиною. Ні для кого в колективі не було таємницею, що найкраща подруга Оксани, Марійка, закрутила роман з Євгеном. Оксана про це навіть не здогадувалась.

Вона дізналася про все того вечора, коли раптово повернулася додому. Оксана вже кілька років працювала лікарем у стаціонарі. Того дня вона мала чергувати в нічну зміну. Але наприкінці робочого дня до Оксани звернулася з проханням молода колега Леся:
– Оксано, чи можеш ти змінитися зі мною чергуванням? Я відпрацюю сьогодні, а ти за мене в суботу. Якщо, звісно, у тебе немає інших планів. У моєї сестрички весілля в суботу.
Оксана погодилася. Леся була приємною, чуйною дівчиною. Та й весілля – вагома причина.

Пізно ввечері Оксана поверталася додому в піднесеному настрої – хотіла влаштувати сюрприз чоловікові. Але сюрприз чекав на неї. Ледве зайшовши в квартиру, Оксана почула голоси, що доносилися з спальні. Один голос належав Євгенові, а другий… Його вона теж упізнала, просто не очікувала почути в такий час, у такій обстановці. Це був голос її найкращої подруги Марійки. Те, що Оксана почула, не залишало сумніву в характері стосунків цих двох.

Оксана вийшла з квартири так само тихо, як і зайшла. Ніч вона провела в лікарні без сну. Як тепер вона буде дивитися в очі колегам? Усі все знали, а вона була засліплена своєю любов’ю до Євгена, довіряла йому беззастережно. Чоловік був змістом її життя. Заради нього вона була готова на багато що. Від своєї мрії про дитину Оксана мусила відмовитися. Кожного разу, коли вона починала говорити про це з Євгеном, він відповідав, що ще не готовий, що потрібно почекати, пожити для себе. Тепер Оксана зрозуміла, що Євген не хотів дітей, бо не ставився серйозно до їхньої сім’ї.

У цю безсонну ніч Оксана ухвалила рішення, яке здалося їй єдино вірним. Вранці вона написала заяву на відпустку з подальшим звільненням, потім приїхала додому і, поки чоловік був на роботі, зібрала свої речі і поспішила на вокзал. Вона успадкувала від бабусі невеликий будинок у селі. Саме туди Оксана й вирушила, вважаючи справедливим, що в цій глушині чоловік її шукати не стане. На вокзалі вона придбала нову сім-карту, а свою викинула. Оксана порвала всі зв’язки з минулим життям і сміливо крокувала в нове.

Вже за добу вона вийшла з поїзда на знайомій станції. Жінка приїжджала сюди востаннє майже десять років тому на похорони бабусі. Все тут виглядало так само, як і тоді – тихо, малолюдно. «Те, що мені зараз і потрібно», – подумала Оксана. До села вона доїхала на попутках, а потім ще хвилин двадцять йшла до бабусиного будинку. Двір за ці роки заріс чагарниками так, що жінці важко було дістатися до вхідних дверей.

Кілька тижнів їй знадобилося, щоб привести до ладу двір і будинок. Сама б Оксана не впоралась. Але їй дуже допомогли сусіди. Усі вони добре пам’ятали Оксанину бабусю, Зінаїду Іванівну, яка понад 40 років пропрацювала вчителем початкових класів у місцевій школі. Не одне покоління сільських хлопчиків і дівчаток навчала Зінаїда Іванівна писати й читати. І тепер багато хто хотів допомогти Оксані в пам’ять про улюблену вчительку.

Оксана навіть не очікувала такого теплого прийому. Вона була дуже вдячна всім, хто допомагав їй наводити порядок, ремонтувати будинок і облаштовувати життя на новому місці. Чутка про те, що Оксана лікар, облетіла село дуже швидко. Якось найближча Оксанина сусідка Настя прибігла у страшному хвилюванні.
– Оксано, вибач, не зможу сьогодні тобі допомогти. Щось моя малеча захворіла. Їла, мабуть, щось не те, зранку з животом мучиться.
– Підемо, погляну на твою доньку, – запропонувала Оксана, взяла свою докторську валізку і пішла за сусідкою.

У маленької Валентини було харчове отруєння. Оксана допомогла дитині – поставила крапельницю і пояснила Анастасії, як далі доглядати за дівчинкою.
– Дякую тобі, Оксано, – Настя не знала, як віддячити сусідку. – Ти, виявляється, лікар. У нас до найближчої лікарні 60 кілометрів. Був і в селі свій фельдшер, та вже рік, як звільнився, а нового все не призначають.
І з того часу односельці стали звертатися до Оксани за допомогою. А вона відмовити не могла, адже вони її так гостинно та тепло зустріли, допомагали, чим могли.

Коли чутка про лікаря дійшла до начальства, Оксану запросили на роботу в районну поліклініку.
– Ні, у район не поїду, – твердо заявила Оксана. – А якщо довірите медпункт у нашому селі, то з радістю візьмуся.
Начальство лише руками розводило – столичний лікар з таким досвідом і в сільському медпункті хоче працювати. Але Оксана від свого рішення не відступала. І невдовзі в селі знову запрацювала амбулаторія, де Оксана почала вести прийом.

Одного разу в будинок до жінки постукали. Був уже вечір. Але Оксана не здивувалась такому пізньому візиту – адже хворіли люди не тільки вдень. Відкривши двері, Оксана впустила у дім незнайомого чоловіка. По його зовнішньому вигляду Оксана одразу зрозуміла, що сталося лихо.
– Оксано Михайлівно, – звернувся відвідувач. – Я приїхав із Дубового, це кілометрах у 15 звідси. Моя дочка сильно хвора. Спочатку думав, простудилася. Але температура не знижується вже третій день. Прошу вас, поїдемо зі мною, допоможіть моїй дочці.

Оксана почала швидко збиратися, паралельно розпитуючи чоловіка про симптоми хвороби дівчинки. Коли прибули на місце, Оксана побачила на ліжку маленьку і дуже бліденьку дівчинку. Хвора важко дихала. Губи дитини потріскалися, волоссячко заплуталося, повіки злегка тремтіли в такт диханню. Після огляду лікар сказала:
– Положення тяжке. Треба везти до лікарні.

Чоловік заперечно похитав головою.
– Ми живемо вдвох із дочкою. Її мама померла незабаром після пологів. Ця дівчинка єдине, що у мене є. І я не можу її втратити.
– Але в лікарні дівчинці швидше допоможуть. Я нічого не можу зробити. Необхідні ліки, а у мене їх немає.

– Скажіть, які ліки потрібні, я дістану. Тільки не забирайте в лікарню, прошу вас. В районі є цілодобова аптека, я швидко привезу все, що потрібно. Але… Мені нема з ким лишити дочку.
Оксана побачила, як сильно був наляканий і схвильований батько дівчинки. Тільки тепер вона розглянула чоловіка як слід. Він був приблизно її віку, високий, стрункий і з дуже красивою копною каштанового волосся. Очі у чоловіка були темно-зеленого кольору, а довгим віям могла позаздрити будь-яка дівчина.

– Я залишуся з дитиною, – сказала Оксана. – Як її звати?
– Анютка, – з ніжністю дивлячись на дочку, промовив чоловік. – А мене Володимир. Дякую Вам, лікарю!
Оксана виписала рецепт, і Володимир поїхав у районний центр.
Температура у Ані не спадала, дівчинка металася у сні, плакала і звала тата. Оксана підняла малечу на руки і, наспівуючи якусь дитячу пісеньку, ходила з нею по кімнаті, поки Аня не заспокоїлася.

Через кілька годин Володимир повернувся з ліками. Оксана зробила дівчинці укол і стомленим голосом промовила:
– Тепер тільки чекати.
Усю ніч вони з Володимиром провели біля ліжка хворої. До ранку температура почала знижуватися, на лобику дівчинки виступила роса.
– Це гарний знак, – помітила Оксана. Вона впадала з ніг, але відчуття задоволення від того, що вона подолала хворобу, допомагало їй триматися.
– Дякую Вам, лікарю, – не втомлювався повторювати Володимир.

Минув рік. Оксана як і раніше працювала в сільській амбулаторії, лікувала своїх односельців та жителів найближчих сіл. Тільки тепер вона жила не в старому бабусиному будиночку, а в красивому просторому домі Володі. Вони одружилися через півроку після тієї жахливої ночі, коли життя Анюти висіло на волосині. Їм ще кілька тижнів довелося боротися з недугою дитини. Дівчинка одужала. Вона дуже прив’язалася до Оксани. І Оксана полюбила Аню усім серцем. Але щоразу, обіймаючи дівчинку, жінка думала про те, що колись упустила шанс стати матір’ю.

Увечері Оксана втомлена, але щаслива поверталася у свій новий дім, де її чекали і любили два найрідніших людини. А сьогодні Володя зустрів її на ґанку, обійняв і запитав:
– Ну, як? Підписали тобі відпустку? Я вже продумав маршрут, поїдемо втрьох у подорож.

Оксана загадково усміхнулася і відповіла:
– Відпустку підписали, а в подорож ми їдемо не втрьох, а вчотирьох.
Володимир деякий час в замішанні дивився на дружину, а потім обійняв її і закружляв по двору.