Connect with us

З життя

Телефонний дзвінок для неї

Published

on

Вірі Іванівні зателефонували. Адміністрація заводу, де вона відпрацювала півстоліття, хоче привітати її з 75-річчям і подарувати подарунок.

Як же вона зраділа! Десять років як на пенсії, а її згадали! Поздоровлять будуть! Нехай навіть просто листівку вручать, і то приємно.

І ось настав той день. Віра Іванівна вдяглася нарядно, навіть нафарбувала губи, і вирушила раніше, щоб не запізнитися. Таких, як вона — “іменинників”, зібралося шестеро. Усі знали одне одного, як же вони раділи зустрічі! Заступник директора виголосив вітальну промову та вручив конверти з тисячною гривнею. Потім жінка з відділу кадрів повела їх обідати в заводську їдальню, де їх пригостили обідом, нагадуючи, яким було заводське харчування.

Наприкінці вручили “продуктові набори”: п’ять видів круп по 1 кг, пакет борошна 2 кг, три банки рибних консервів і трилітрова банка яблучного соку.

Усе це, безсумнівно, приємні та необхідні продукти, але як все це донести додому?

Приязна працівниця з відділу кадрів каже: “Любі жінки, не переживайте, можете щось залишити в моєму кабінеті, потім прийдете або приїдете і заберете. Не хвилюйтеся, нічого не зникне!”

Віра Іванівна в житті чимало бачила, і навіть про себе усміхнулася такому пропозиції. Ага, залиш їм, і потім нічого не знайдеш!

Вирішила все взяти одразу. Пакет з супермаркету завжди був при ній. На пакеті написано, що витримає 10 кг, склала крупи, борошно і консерви, а банку з соком взяла під пахву. І пішла потихеньку, обережно ступаючи по заледенілому тротуару.

Жила Віра Іванівна дві зупинки від заводу і все життя, звичайно ж, ходила пішки. І зараз також вирішила піти, як же на автобус лізти, адже обидві руки зайняті. Не легко нести, але на душі радісно. І сок цей ніби й не потрібен, три літри.

Своїх заготувала чимало, яблука цьогоріч уродилися. Але якщо дали — потрібно брати, згодиться! А ось круп таких вона і не їсть — сочевиця, перловка, ще якась невідома крупа, нічого, все піде в діло! Віра Іванівна дійшла до повороту, перепочила.

Ось зараз перейду цю невелику дорогу, якраз машини стоять, чекають, коли світлофор увімкнеться. Перейду ось так, навскіс, так ближче, до пішохідного перехрестя далеко йти. На дорозі льодовий колій, ступає обережно.

За кермом дорогого красивого автомобіля, перед яким намагалася перейти дорогу Віра Іванівна, сидів молодий хлопець, поруч його дівчина. І, мабуть, їм було смішно дивитися на бабцю, що розкарячилася посеред дороги, й він чомусь натиснув на клаксон. Різко, голосно, несподівано!

Віра Іванівна здригнулася, замість, послизнулась на колії, зробила викривлений пірует ногами та руками і впала на дорогу. Банка розбилася.

Вона впала на пакет, від чого два мішечки з крупами лопнули і посипалися на дорогу. Пакет з борошном тріснув.

Віра Іванівна підвелася на ноги, обернулася до дорогого красивого автомобіля. Крізь працюючі “двірники”, що зрушали сніг з вітрового скла, на неї дивилися і сміялися молодий хлопець і його дівчина, махаючи їй руками, мовляв, йди швидше з дороги, чого стала.

Вони крізь гремлячу в салоні музику та власний регіт не могли чути, що казала ця бабця, тільки бачили її червоне сердите обличчя. Ось вона нахилилася, мабуть, збирати свою сумку, і хлопець знову натиснув на сигнал. У голові бабці ніби щось вибухнуло.

В одну мить згадалися оповідання її батька-фронтовика, як він кидав гранати у фашистські танки, як навчав її ніколи не давати себе в обіду. Віра Іванівна дійсно підняла з землі пакет з крупою, і, ткнувши в нього пальцем, щоб посипалася крупа, розмахнулася і метнула його у вітрове скло красивої машини. Потім наступний пакет.

Хлопець сигналив, але боявся вийти. Віра Іванівна кидала і кидала, коли закінчилася крупа, вона підняла пакет з борошном і це було круто, вона закинула його на дах машини, тріснутий пакет розсипався, вкривши майже рівним шаром увесь мокрий від снігу автомобіль. Упевнившись, що всі “снаряди” закінчилися, Віра Іванівна підняла консервні банки, і тримаючи одну в руці, ніби обдумуючи куди її запустити, раптом побачила такий жах в очах хлопця за кермом.

Очевидно, такі ж очі були у фашистів при вигляді наших солдатів. Поклала їх у сумочку, обтрусила руки, перейшла дорогу і поковыляла додому. Дихалося легко, і на душі спокій. А круп таких вони все одно не їдять, соки своїх повно, ще й смачніші від магазинних. І гівнюка цього покарала, татко був би задоволений.

Довго горів зелений сигнал світлофора, велику красиву машину всі об’їжджали і розглядали усміхаючись. Хлопець так і не вийшов з машини, усе комусь дзвонив по телефону. “Двірники” втомлено розмазували по вітровому склу білу жижу.

А ввечері несподівано приїхав онук. Приніс торт і шампанське. “Бабцю, я думав, ти тільки смачні пиріжки вмієш пекти, а ти в мене ще й з гранатою на танк можеш! У Ютубі тебе показали!”

Віра Іванівна тепер місцева знаменитість.

Ох, хто ж може знати, на що здатна “стара гвардія” в хвилини відчаю. Краще нікому не знати.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять × три =

Також цікаво:

З життя45 хвилин ago

The Final Dance

The Last Dance I lingered in the doorway of the hospital room, nerves prickling at my skin. My shoulders hiked...

З життя1 годину ago

— You’re an Irresponsible Mum. Go Have Kids Somewhere Else.

You’re irresponsible, mum. Go have children somewhere else. I remember when Emily was only seventeen, and barely finished her A-levels...

З життя3 години ago

Glamorous Woman Shoves a Stray Dog Into Her Car and Drives Off – But Who Could Have Guessed What Happened Next

A long time past, I remember a tale that wound through our old university halls like an unspoken secret, the...

З життя3 години ago

The Silent Cab Driver

The Silent Cab Driver You never listen, do you! The words echoed off the kitchen tiles as I slammed my...

З життя5 години ago

My Husband Told Me My Career Could Wait… Because His Mother Was Moving In With Us

My husband told me that my career could wait because his mother was coming to live with us. And that,...

З життя5 години ago

Life After Divorce

Life After Divorce Diary Entry “Mum, why are you so stubborn?” Mums voice had that familiar tone: patient, a bit...

З життя7 години ago

Liberation

Liberation Mary woke to the shrill, insistent ring of her phone, the sound tearing through the remnants of sleep and...

З життя7 години ago

We’re Not Rubbish, My Son. (A Short Story)

We Are Not Rubbish, Son Dad, I said no. Are you not listening? That old junk belongs on a tip,...