Телефонний дзвінок серед ночі змусив Дар’ю здригнутися

На дванадцяту ніч лункий дзвінок телефону розірвав тишу. Оксана тільки-но задрімала поруч із тихим диханням свого чоловіка, і різкий трель змусив її здригнутися. Серце занило від тривоги — у такий час нічого доброго чекати не доводиться.

— Паша, — легенько штовхнула вона чоловіка. — Паша, прокинься! Телефон.
Він миттєво сів на ліжко, схопив слухавку. Оксана напружено стежила за його обличчям — воно змінювалося з кожною секундою, блідніючи.
— Як це… коли? — запитав він глухим голосом. — Так… так… зрозумів. Зараз буду.
Павло повільно опустив телефон. Його пальці тремтіли.
— Що сталося? — прошепотіла Оксана, вже здогадуючись, що сталося непоправне.
— Андрій з Іриною… — він проковтнув клубок у горлі. — ДТП. Обидва. На місці.
У кімнаті запанувала важка тиша, порушувана лише тиканям годинника. Оксана дивилася на чоловіка і не могла повірити.

Тільки позавчора вони всі разом сиділи на кухні, пили чай, Ірина ділилася рецептом нового пирога. А Андрій, найкращий друг Павла ще з університету, розповідав байки про риболовлю.
— А Настя? — раптом згадала Оксана. — Боже, що з Настею?
— Була вдома, — Павло поспіхом натягував брюки. — Мушу їхати, Оксано. Там… треба впізнання. І взагалі.
— Я з тобою.
— Ні! — рішуче зупинив її він. — Іванка одна залишиться. Не варто її лякати серед ночі.
Оксана кивнула. Чоловік мав рацію — не варто втягувати дванадцятирічну дочку в цю трагедію. Принаймні, зараз.
Усю ніч вона не зімкнула очей. Ходила квартирою, раз у раз поглядаючи на годинник. Заглянула до сплячої Іванки — та мирно спала, поклавши ручку під щоку, руде волосся розкидані по подушці. Така світла, така беззахисна.

Павло повернувся під ранок — схудлий, з червоними очима.
— Все підтвердилось, — втомлено вимовив він, падаючи в крісло. — Лобове зіткнення з фурою. Шансів у них не було.
— А що тепер з Настею буде? — тихо запитала Оксана, ставлячи перед чоловіком чашку міцної кави.
— Не знаю. У неї тільки бабця в селі залишилася. Стара зовсім, ледве ходить.

Вони замовкли. Оксана дивилася у вікно, де світанок ледь пробивався крізь хмари. Настя, хрещениця Павла, була ровесницею їхньої Іванки. Світленька, тиха дівчинка, завжди трохи осторонь.
— Знаєш, — мовив Павло повільно, — думаю… А може, ми її до себе візьмемо?
Оксана різко обернулась:
— Ти серйозно?
— А що? Місце є, кімната вільна. Я ж хрещений усе-таки. Не віддам ж дитину в притулок!

— Павле, але це… це ж дуже серйозно. Потрібно все обдумати. З Іванкою порадитися.
— Про що тут думати? — він вдарив кулаком по столу. — Дівчина без батьків залишилась! Моя хрещениця! Я собі в очі дивитися не зможу, якщо покину її!
Оксана прикусила губу. Звісно, чоловік мав рацію. Але якось все занадто швидко, занадто несподівано.
— Мамо, тато, що сталося? — сонний голос Іванки змусив їх обох здригнутися. — Чому ви так рано встали?
Вони переглянулись. Істинний момент настав раніше, ніж очікували.
— Доню, — почала Оксана, — присядь. У нас… дуже погані новини.
Іванка слухала мовчки, лише її очі ставали все більшими. А коли батько сказав, що Настя буде жити з ними, раптом різко встала:

— Ні! — вигукнула вона. — Не хочу! Нехай до бабусі їде!
— Іванко! — урвав її Павло. — Як тобі не соромно! Така біда в людини…
— А мені що з того? — дівчинка зиркнула на нього. — Це не мої проблеми! Я не хочу ділити з нею дім! І вас не хочу ділити!
Вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима. Оксана безпорадно подивилася на чоловіка:
— Може, справді не варто поспішати?
— Ні, — твердо відповів він. — Вирішено. Настя житиме з нами. Іванка звикне.
За тиждень Настя переїхала. Тиха, бліда, з потухлим поглядом. Вона майже не розмовляла, лише кивала у відповідь на запитання.
Оксана намагалася оточити її турботою. Готувала улюблені страви, купила нову постільну білизну з метеликами.

Іванка демонстративно ігнорувала Настю. Замикалася в своїй кімнаті, а якщо стикалася з нею в коридорі — відверталася і проходила мимо.
— Припини так себе вести! — сварив її батько. — Май совість!
— А що я такого роблю? — відказувала Іванка. — Я просто її не помічаю. Маю право! Це ж мій дім!
Напруження в будинку зростало з кожним днем. Оксана металася між дівчатками, намагаючись згладити гострі кути. Але чим більше старалася, тим гірше ставало.
А потім зникли сережки. Улюблені, золоті, з маленькими діамантами — подарунок Павла на десятиріччя подружнього життя.
— Це вона взяла! — вигукнула Іванка, коли Оксана виявила пропажу. — Я бачила, як вона в вашу спальню заходила, коли вас вдома не було!
— Неправда! — вперше за весь час відгукнулася Настя. — Я нічого не брала! Я не крадійка!

Вона розридалася й утекла до себе. Павло похмуро подивився на дочку:
— Ти це навмисно, так? Вирішила вигнати її з дому?
— Я ж правду кажу! — Іванка топнула ногою. — Вона прикидається! Заявляє, що нещасна, а сама…
— Досить! — урвала її Оксана. — Давайте не будемо сперечатися. Знайдуться сережки. Може, я сама їх десь поклала й забула.
Але за три дні з шкатулки зникла каблучка. Єдина пам’ять про матір Оксани.

— Ну що, і це теж випадково зникло? — слухняно запитала Іванка. — Або будемо робити вигляд, що нічого не відбувається?
Вона стояла посеред вітальні, уперши руки в боки — точнісінько як мала фурія. А в дверях застигла бліда Настя, кусаючи губи й частопоблискуючи очима, намагаючись стримати сльози.
Оксана переводила погляд з однієї дівчинки на іншу. І вперше за ці дні їй здавалося, що вона починає щось розуміти.
Оксана сиділа на краю ванни, крутячи в руках флакон із зеленкою. Просте рішення прийшло несподівано — вона якраз обробляла поріз на пальці Насті від паперу, коли їй на думку спала ця ідея. Зеленка. Така ж вперта, як брехня, і така ж помітна, як правда.

Дочекавшись, поки всі заснуть, вона дістала шкатулку з прикрасами. Кожен перстень, кожну сережку акуратно помітила малесенькою крапкою.
— Що я роблю? — прошепотіла вона в темряву. — Господи, до чого дійшло…
Наступного ранку зникла підвіска. За столом було тихо. Настя сумно перемішувала кашу ложкою, Іванка демонстративно відвернулась до вікна. Павло похмуро пив каву.
— Дівчатка, — Оксана намагалася говорити спокійно. — Покажіть мені руки.
Вони здивовано подивились на неї.
— Для чого це? — насторожилася Іванка.
— Просто покажіть.
Настя першою простягла відкриті долоні — чисті, без єдиної плямки. Але Іванка вагалася.
— Я не буду! — вона спробувала піднятися з-за столу.
— Сядь! — гучно промовив голос батька. — Негайно покажи руки матері!
Іванка, затиснувши губи, простягнула руки. На подушечках пальців зеленіли маленькі крапочки.

У кухні запанувала напружена тиша. Було чутно, як годинник тикає на стіні, як трубами біжить вода, як важко дихає Павло.
— Ти… — задихнувся він від гніву. — Ти звинувачувала Настю, а сама…
Іванка вскочила, перекинувши стілець. В очах виднілася не лише злість, але й, можливо, сором?
— Ненавиджу вас! — крикнула вона. — Всіх ненавиджу!
Перш ніж хтось зумів зупинити її, вона вискочила в передпокій. Хлопнула вхідними дверима.

— Іванко! — Оксана рвонулася слідом, але чоловік прихопив її за плечі.
— Нехай освіжиться, — рішуче сказав він. — Нехай подумає над своєю поведінкою.
Але години минали, а Іванка не поверталася. Телефон мовчав. До вечора Оксана вже не знаходила собі місця.
— Треба телефонувати в поліцію, — тремтячим голосом сказала вона. — Вже темніє…
І тут Настя, яка мовчала весь день, раптом оживилася:
— Я знаю, де вона може бути.
— Звідки? — здивувалася Оксана.
— Я… я інколи бачила. Вона любить сидіти в старій альтанці в парку. Там, біля ставка.

— Чому ти раніше не сказала? — спалахнув Павло.
— Ви не запитували, — знизала плечима Настя. — Я піду за нею. Сама. Будь ласка.
Оксана переглянулась із чоловіком. Щось було в голосі Насті — якась нова, незнайома нотка. Впевненість? Рішучість?
— Іди, — кивнула вона.
Минув час. Ще один. На подвір’ї згущалися сутінки, коли у двері подзвонили.
На порозі стояли обидві дівчинки — розтріпані, червоні від морозу. У Іванки очі опухли від сліз, але в них не було злості. А Настя… Настя вперше за весь цей час усміхалася.
— Мам, — тихо мовила Іванка. — Пробач мені. Я… я все поверну.
— Я знаю, дорога, — Оксана підійшла до дочки. — Знаю.

— Просто я думала… — Іванка схлипнула. — Я думала, ви тепер її більше любити будете. Вона ж така нещасна. А я…
— Дурненька, — раптом сказала Настя. — Дурненька ти, Іванко. Хіба можна вкрасти любов? Вона або є, або її нема.
Оксана здивовано подивилася на падчерицю. Звідки в дванадцятирічної дівчини така мудрість?
— Ми з нею поговорили, — пояснила Настя, зауваживши її погляд. — Довго говорили. Про все.

— А знаєте що? — Іванка раптом засміялася крізь сльози. — А вона класна. Настя наша. Уявляєте, вона теж любить «Гаррі Поттера»! І в шахи грає! Мам, можна вона буде жити у моїй кімнаті? Ну, будь ласка!
Оксана відчула, як до горла підступає комок. Вона обняла обох дівчаток, притягнула до себе. Десь у глибині квартири Павло голосно висморкався.
Пізніше, відправляючи дівчаток спати, вона почула їхній шепіт:
— Слухай, а можна я буду звати тебе сестричкою? — почувся голос Іванки.
— Можна, — в голосі Насті звучала усмішка. — Але тільки за однієї умови.
— Якої?

— Навчиш мене плести фенечки? У тебе такі гарні виходять…
Оксана тихенько прикрила двері. У кухні чекав Павло — з двома бокалами.
— Знаєш, — задумливо мовив він, розливаючи рубінову рідину, — а, може, Андрій з Іриною зараз, напевно, радіють. Там, нагорі.
— Думаєш? — вона взяла бокал.

— Впевнений. Їхня дівчинка вдома. У родині. І тепер у неї є сестра.
За вікном мерехтіли зірки. Десь у далекому гавкали собаки. А в дитячій кімнаті дві дівчинки, ще недавно чужі одна для одної, щебетали про своє, дівчаче, поступово стаючи справжніми сестрами.