Тепер кожен день — випробування: син привів нову дружину з дітьми в наш дім

Син привів у дім нову дружину з двома дітьми. Тепер кожен мій день — це пекло.

Вже три роки я живу, наче у нескінченному жахі, з якого не можу прокинутися. Все почалося того дня, коли мій син Андрій, тридцятип’ятирічний чоловік, привів до нашого двокімнатного київського помешкання свою нову дружину. Жінку на ім’я Мар’яна. Вона вже мала двох дітей від першого шлюбу. Спочатку він казав, що це тимчасово. Тимчасово. Як часто ми, жінки, віримо в це слово…

Минуло три роки. У нашій квартирі тепер живе не просто сім’я, а ціла орда: я, мій син, його дружина, її діти, і… вона знову вагітна. Виходить, Господь на старості літ не дарував мені ані спокою, ані затишку, ані можливості зітхнути вільно. Мабуть, за щось покарає мене.

Мар’яна не інвалід, не хвора, їй трішки за тридцять. Але працювати не хоче. Каже, що «занята дітьми». Тільки от діти щодня зранку йдуть до садочка. А Мар’яна — ні. Вона не йде на роботу. Вона йде гуляти. Або до подруги. Або на манікюр. На що саме — мені невідомо.

Андрій спершу запевняв: оформлять документи, усе налагодиться, вона влаштується, і вони візьмуть оселю в оренду чи іпотеку. Я повірила. Я ж мати — я завжди сподіваюся. Але минув рік, другий, почався третій. І нічого не змінюється. Тільки живіт у Мар’яни виріс.

Не можу сказати, що вона відверто груба зі мною. Не хамить, розмовляє ввічливо. Але вдома нічого не робить. Ані підлогу помити, ані посуд, ані їжу приготувати. Навіть за своїми дітьми по-справжньому не дивиться — ввімкне мультики, суне їм щось у руки й сидить у телефоні. А ввечері — знову мовчання від неї й крики від дітей.

Усі домашні справи — на мені. Я встаю о четвертій ранку. Працюю прибиральницею у двох офісах, мою підлоги, повертаюся додому до восьмої, не встигаю навіть чаю випити — вже треба прибирати, прати, готувати. Поки всі вийшли, я сама відмиваю кухню, щоб не злипалася від жиру, перепраю білизну, варю обід. Бо в обід син із дружиною повертаються — треба їсти. Потім знову справи, вечеря, і лише після дев’ятої вечора я можу нарешті сісти. Іноді просто стою на кухні й плачу. Від безсилля.

Моя пенсія йде на комуналку й продукти. Зарплати Андрія не вистачає на таку юрбу. А Мар’яна, розуміється, «у декреті». Ще до того, як офіційно туди вийшла.

Нещодавно я спробувала поговорити з сином. Сказала, що квартира мала, нас забагато, що мені важко, здоров’я підводить. Адже я потрапила до лікарні — тиск підскочив прямо біля плити. Лікар наказав уникати перенапруги. А він лише знизав плечима й відповів:
— Мамо, ти не сама тут живеш. Квартира й моя теж. Ми нікуди не поїдемо. Грошей нема. ТоТак і живу, немов у пастці, без надії на краще, але з незгасаючою вірою, що колись усе зміниться.