Тіні в прибережному домі

**Тіні в будинку біля моря**

В приморському селищі, де солоний вітер гуляв по вузьких вуличках, Оксана провела вечір у своєї свекрухи. За вікном шуміли хвилі, а в домі пахло свіжозваренм борщем. Глибокої ночі тишу розірвав дзвінок телефону. Оксана глянула на екран – дзвонила сусідка Наталя.

– Оксанко, терміново приїжджай! – голос Наталі тремтів від хвилювання. – До тебе хтось приїхав! Машину у двір загнали, самі зайшли!
– Як?! – здивовано скрикнула Оксана, серце закалатало. – Яка машина?
– Великий чорний позашляховик! Двоє їх, чоловік і жінка. Вона білявка, а він з вусами, – випалила Наталя.

Оксана, не гаючи часу, викликала таксі. За годину вона вже вставляла ключ у замок свого будинку, а в грудях росла тривога. Обережно відчинивши двері, вона ступила всередину й завмерла, не вірячи очам.

—

– Андрію, – Оксана набрала сина, голос тремтів від гніву. – Ти що, за моєю спиною з кимось у моєму домі тусуєшся? Як це – ні? Тоді хто в моїй відсутності сюди лазить? У тебе ж ключі є!
– Мам, ти про що? – здивувався син. – Я сто років у тебе не був, працюю без вихідних! А що трапилося?

Оксана розповіла про дивацтва: речі не на своїх місцях, продукти з холодильника зникають.

– Я ж знаю, де що лежить! – обурювалася вона. – Приїжджаю від бабусі, а все перевернуто!

—

Оксана Іванівна жила сама вже три роки. Чоловік, Василь, більшу частину року працював у Польщі, заробляючи на спокійну старість. Оксана не скаржилася: город вони закинули, господарство не тримали, вирішивши, що на пенсії повернуться до грядок і курей.

Останні місяці вона ділила час між своїм будинком і селом, де жила свекруха, Ганна Петрівна. У свої вісімдесят сім свекруха часто хворіла, і Оксана проводила у неї половину місяця, допомагаючи по господарству.

Дивні речі почалися недавно. Повернувшись одного разу від свекрухи, Оксана помітила, що у ванній висять чужі рушники – замість її блакитних, акуратно складених, з’явилися яскраво-зелені. У холодильнику зникли банки з тушкованим м’ясом, хоча вона точно їх не брала. На ліжку у спальні покривало було зім’яте, ніби хтось спав.

Спочатку Оксана подумала, що їй здається. Може, вона переплутала? Може, і не було тих банок, а рушники вона сама повісила? Але сліди чужої присутності були надто очевидними. Нічого не пропало – ні гроші, ні прикраси, ні техніка. Замки цілі, вікна не розбиті.

Вона списала все на втому, але незабаром історія повторилася. Рушники знову змінилися, а з холодильника зникли консерви. Оксана вирішила не здогадуватися і перед від’їздом до свекрухи зробила кілька фото на телефон. Повернувшись через тиждень, вона порівняла знімки з реальністю – сумнівів не залишилося: хтось жив у її будинку.

Оксана кинулася до сусідки Наталі. Та, вислухавши, здивувалася:
– Нікого не бачила, Оксанко. У вас же високий паркан, нічого не роздивишся. А що трапилося?

– Речі не на своїх місцях! – поділилася Оксана. – То рушники поміняються, то їжа зникне. Я вже не знаю, що й думати!
– Слухай, а раптом це Андрій? У нього ж ключі є. Може, він з кимось сюди приходить? – припустила Наталя.

Оксана задумалася. Син із дружиною Оленою жили дружно, але раптом він і справду приводить когось у її відсутність? Для очищення совісті вона подзвонила Андрію.

– Мам, ти серйозно? – обурився син. – Яка ще коханка? Я на роботі цілодобово, спитай у Лени! Якщо не віриш, давай сигналізацію поставимо. Відкрив двері – дзвони на пульт, називай код. Інакше поліція приїде.

– Сигналізація? – відмахнулася Оксана. – Це ж не банк! Втрати – пара банок тушкованого. Гаразд, синку, подумаю. Пробач за підозри.

Після розмови з сином вона набрала чоловіка. Василь, вислухавши, розсміявся:
– Оксанко, ти завжди все плутаєш! Пам’ятаєш, як на весілля запізнилася, час переплутала? Ось і зараз, мабуть, забула, де що лежить.

Оксана трохи заспокоїлася. Дійсно, на весіллі вона ледь не зірвала реєстрацію, переВона зрозуміла: довіряти треба, але завжди варто перевіряти.