То ти все це влаштувала? – запитала дівчина, дивлячись на портрет.

— То це ти все влаштувала, бабусю? — запитала Олеся, дивлячись на портрет.

Після сварки з чоловіком Олеся не спала всю ніч. Вона відчувала, що щось не так у їхніх стосунках, але коли він прийшов увечері додому й сказав, що кохає іншу, вона виявилася не готовою до такого удару. Він пішов, а вона довго ридала, жаліючи себе.

То їй хотілося повернути його. Але повернути — означало пробачити зраду. А чи зможе вона після всього довіряти Олегові?

То бажалося йому помститися, щоб і він страждав. Але ж кохання не зникає миттєво, навіть коли тебе зрадили. Тому вона відклала цю думку на потім, а зараз думала, як жити далі.

Перед світанком їй раптом згадалося, як батьки возили її що літо у невелике містечко біля Києва до бабусі, де вона була такою щасливою. Ось би поїхати туди, повернутися в минуле, знову стати маленькою дівчинкою…

Але бабуся померла три роки тому. Олеся не пам’ятала, щоб батьки продавали квартиру. Може, у бабусі були інші родичі, і вони там живуть? Треба запитати в мами. З цією світлою думкою вона заснула.

Уві сні їй приснився парк біля бабусиного будинку. Бабуся у кремовому старомодному пальті та солом’яному капелюшку сидить на лавці й дивиться, як Олеся з якимось хлопчиком граються із цуценям. «Я знала, що ти приїдеш, чекала на тебе», — раптом сказала бабуся й подивилася прямо на неї. Не на ту маленьку дівчинку, а на нинішню, дорослу.

Від бабусиного погляду Олеся й прокинулася. Сон був настільки реальним, що вона довго не могла позбутися відчуття, ніби бабуся тут, поряд.

Чим більше Олеся згадувала сон, тим ясніше розуміла — це знак. Якщо бабуся сказала, що чекає, значить, треба їхати.

— Мамо, що з бабусиною квартирою після її смерті? Ви ж не продавали? Хтось із родичів там живе? — запитала вона ввечері.

— Ні, звісно. Звідки ти взяла? Жодних родичів, крім нас, у неї не було. Бабуся залишила листа, у якому писала, що квартира — тобі.

— Значить, я можу там жити? — зраділа Олеся.

— Я не розумію, до чого ти ведеш? Хочеш поїхати у Київську область? І що ти там робитимеш? Яка дурниця тобі в голову влізла? — почала обурюватися мати.

— Мам, я не можу так жити. Ми одна одній заважаємо. Мені потрібно хоча б на час змінити обстановку, подумати, розібратися в собі…

Справа в тому, що квартира, де вони жили з чоловіком, була подарунком від Олегових батьків. Залишатися там Олеся не могла й переїхала до матері. За два роки вона звикла жити самостійно, без маминих порад і нотацій. А тут довелося слухати, що Олег «одумається, повернеться, а такого чудового чоловіка більше не знайдеш»…

— Та ж квартира стара, давно потребує ремонту. Навіщо тобі туди? Поїдь на відпочинок, якщо хочеш змінити обстановку.

У інший час Олеся так і зробила б, але сон не давав їй покою.

— А ключі від бабусиної квартири в тебе є?

— Ключі? Десь були… — Мати підійшла до шафи, порпалася у шухляді. — Ось. Здається, вони. — Вона простягнула Олесі зв’язку з двох ключів. — Поки твій тато був живий, він доглядав квартиру. Я не втручалася.

— Я поїду, подивлюся, тоді вирішимо. Гаразд? — Олеся стиснула ключі в долоні.

— Ти серйозно? А робота?

— Візьму відпустку. Не відмовляй, мені потрібно поїхати.

Наступного дня Олеся з сумним виглядом подала заяву на відпустку. Начальниця, проникнувшись співчуттям, підписала, посипаючи прокльонами на всіх чоловіків.

Ввечері Олеся зібрала речі, а вранці поїхала на вокзал з думкою, що починається новий етап її життя. Через п’ять годин таксі зупинилося біля старої цегляної п’ятиповерхівки. Олеся піднялася на другий поверх і завмерла перед пофарбованою у коричневий колір дверима.

Раптом її охопили сумніви. Адже всі знають — у минуле не повернутися, бабусі немає, і від себе не втечеш. Але Олеся була занадто втомлена, щоб відразу повертатися. Вона вставила ключ у замок — і він легко повернувся.

Квартира зустріла її знайомими з дитинства речами, задушливим запахом і тишею. Без бабусі все здавалося чужим. Вона розчинила вікна, обійшла кімнати, переодяглася й взялася за прибирання: зняла завіси, чихаючи від пилу, вимила підлоги.

Коли вона впала на диван, сил не було навіть дійти до ванної. Зате не залишилося їх на саможаління та думки про Олега.

Коли вона нарешті збиралася в душ, різкий дзвінок дверного дзвоника вдарив по втомлених нервах.

На порозі стояла повна жінка років п’ятдесяти з кучериками на голові.

— Ви нові мешканці? А я думаю, хто тут шаруд— Так це ж ти, Олесю? — вигукнула жінка, впізнавши її.