З життя
Тонка рука тягнеться крізь сітку до соковитої полуниці, а я роблю вигляд, що зайнятий своєю справою.

У клітинку парканної сітки просувається тонка ручка, тягнеться до стиглої полуниці. Я роблю вигляд, що нічого не бачу, полю цибулю.
— Доброго дня, тітонько Олю, — тоненьким голосочком гукає Лесик.
— Привіт, сонечко, — усміхаюся я. — Йди сюди, допоможеш мені полуницю зібрати.
Парканна сітка провисла, я легко піднімаю нижню частину, і до мене в гості приходить Ангел — так я називаю Лесика. Слідом за Лесиком, сопучи та зітхаючи, пробирається велика собака Бровко, він майже вдвічі більший за свого господаря. Ставлю в центрі полуничної грядки велику миску. Лесик збирає найбільші та найстигліші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, виступаючі, наче крила, лопатки. Тому і зову його Ангелом. Йому 5 років. Допитливий, добрий.
— Лесику, а чому мама зранку сварилася?
— Та просто вона хотіла стільці пофарбувати, а я фарбу прoлив, — відповідає Лесик. — Хотів Бровкові будиночок пофарбувати, та ненароком упустив банку.
— Ну, то не біда. Зараз от ми з тобою чаю вип’ємо і купимо іншу фарбу.
Мій маленький Ангел без нагадувань миє руки та всаджується за стіл. Його улюблене місце біля вікна. З запропонованих страв обирає полуницю з молоком та ще теплу булочку. Булочка посипана цукровою пудрою, і над верхньою губою у Лесика білі солодкі вуса. На килимку біля порога лежить Бровко. Тут він не вперше, добре знає правила дому і терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Бровко з жалем дивиться на одиноку сирну оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас із Лесиком, запитуючи поглядом: невже це все!? Я розраховував на більше… Ми сміємося, і я ставлю перед кошлатим сусідом миску з супом. Бровко прощає нас і, не кваплячись, береться до частування.
За годину втрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу додому перевдягнутися, збираю в пакет залишок полуниці та булочки. На ґанку Лесикового будинку сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел турботливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно й гарно, запихає вибилося пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею, знаю — вона її любить.
На відкритій веранді разом із Лесиком фарбуємо білою фарбою стільці, а потім з другої банки — буду для Бровка. Тепер вона буде зелена. Лесик задоволений, Бровко — байдужий.
З роботи повертається Олена, мама Ангела. Хвалить сина за зроблену роботу, запрошує всіх до столу. Лесик бере бабусю за руку та веде в дім. Потім годує її рисовою кашею, обережно і терпляче. Чай старенька п’є самостійно, з карамелькою. По дому пересувається самотужки, знає, де яка дошка скрипить. Олена працює в придорожньому кафе, два кілометри від дому. Якщо друга зміна, повертається пізно. Вся надія на сина.
Краєм ока стежу за Лесиком, він запихає кашу за обидві щоки, присмачену куснем масла. Випивши кружку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Чи навпаки: чоловік, та ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі правильно одягтися, годує її, носить у дім дрова (по два полінця), воду (маленьким відром). А ще він любить свою собаку і може іноді гірко плакати, коли мати несправедливо накричить. Він може щасливо сміятися, коли купається в річці, і бризки води піднімаються високо-високо і сяють на сонці.
Олена проводжає мене до хвіртки. Я прошу не кричати на Лесика. Він чоловік, не принижуй його. Бережи. Знайди привід, щоб похвалити.
Олена починає нарікати на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплату.
Я у відповідь: свій дім, мама жива й поруч, є робота, є син-помічник, сама здорова. Вмій дорожити тим, що є, і не дивися на інших.
Олена усміхається і махає на прощання рукою.
Мої заняття з Лесиком не минають даремно, в п’ять років він уже вільно читає бабусі «Снігову королеву». А у тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудочками на річку. Сонце — стиглий соняшник, неспішно заходить у ліс, відпускаючи останні теплі промені. Підсвічені знизу хмари віддають золотом. Усе навколо затихає, відпочиває від метушні та звуків. Наше з Лесиком спілкування зовсім не відлякує цікавих рибок, і незабаром пара, блискуча лускою, вже хлюпається в банці. Вечеря моєму коту забезпечена…
…Сьогодні до мене прилетів Ангел. Він вже дорослий, йому 42. Поважний лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могилки матері й бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить у мій дім. Усі звуть його Олексій Миколайович, але я-то знаю, що це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий Ангел. У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик з полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна й щасливо усміхається. П’є чай з теплими булочками, викурює на ґанку сигарету, а прощаючись, обіймає мене двома великими, теплими крилами…
