Тридцять днів для Максима

Кажуть, найкоротший день у році — двадцять друге грудня. Але той четвер у листопаді, коли я готувала печеню з чорносливом на дванадцять осіб, тягнувся довше за нього.

Роксолана — невістка — з'їла два шматки і поклала виделку.

— Суховато трохи, Ольго Дмитрівно.

— Тоді завтра готуєш ти, — відповіла я. Без злості. Просто факт.

Виделка Максима брязнула об тарілку так, що дзенькнуло в серванті за спиною.

— Мам, може, замість зауважень ти б краще щось корисне робила по дому?

— Перепрошую?

— Сидиш цілими днями. Ні роботи, ні діла. Може, час уже влаштуватися хоч кудись, а не сидіти на шиї.

За столом стало тихо — так тихо, що чутно було, як на кухні тече крапля з крана, яку я вже тиждень збиралась полагодити. Роксолана сиділа поруч і ледь помітно посміхалась кутиком губ — так посміхаються люди, коли думають, що когось нарешті поставили на місце.

Я подивилась на сина. Потім на невістку. Потім на власну вітальню в Тернополі, на будинок на Микулинецькій, куди я вклала гроші від продажу маминої квартири ще у дев'яносто восьмому.

І засміялась. Щиро, аж до сліз.

— Мам, що смішного?

Я витерла куточок ока серветкою.

— Синку, тобі краще пошукати собі інше житло.

— Що?

— Ти чув. Тридцять днів.

За вісім місяців до того Максим і Роксолана переїхали до мене — тимчасово, «поки не назбираємо на іпотеку». Я тоді зраділа: сім'я ж. Але тимчасове якось непомітно перетворилося на постійне. Їхній посуд оселився в моїй мийці. Роксоланина білизна валялась у коридорі. Я готувала, прала, платила комуналку — за газ, за світло, навіть за Максимове КАСКО на його «шкоду». А виявилось, що я — та, що сидить на шиї.

— І раз я така тягар, — сказала я, накладаючи собі ще картоплі, — то більше не готую вам. Не перу. І страховку на машину теж більше не оплачую.

Роксолана поставила келих так різко, що вино хлюпнуло на скатертину.

— І куди нам подітися?

— Це чудове завдання для двох працевлаштованих дорослих людей, — відповіла я і відрізала ще шматок печені.

Вони думали, що я в люті. А я просто закінчила терпіти.

Наступного ранку я зварила одну чашку кави. Собі. Ніякої яєчні для Максима, ніякого сендвіча для Роксолани в дорогу.

О пів на восьму Роксолана вийшла на терасу, де я підрізала троянди.

— Ольго Дмитрівно, а сніданок? Максим спізниться.

Я не підняла голови.

— Сковорідка в лівій шафці, яйця в холодильнику.

За десять хвилин на терасу вилетів Максим з телефоном.

— Мам, вайфай не працює.

— Працює.

— То який пароль?

— Секрет.

— Ти серйозно?

— Цілком. Раз я безробітна утриманка, то, мабуть, не варто мені оплачувати інтернет для двох працюючих людей.

Він стояв, чекаючи, поки я здамся. Я підрізала наступний кущ.

До середи вони зрозуміли, що я не жартую. Прання скінчилося: коли Роксолана лишила свої блузки в кошику в коридорі, я віднесла їх нагору і поклала просто на підлогу в їхній спальні. Потім замкнула комору.

Та комора з'явилась після смерті чоловіка, Богдана. Я сама складала туди полиці — банки з домашніми заготовками, гречаний мед від пасічника з Бережан, коньяк, який мені дарували пацієнти (я тридцять два роки пропрацювала медсестрою в обласній лікарні, і дехто досі приносить подарунки на свята). Роксолана звикла брати звідти пляшки й возити до подруг, видаючи за свої.

Того ж вечора Максим смикнув ручку комори.

— Мам, двері заклинило.

— Замкнено.

Роксолана зайшла на кухню, кинула сумку на стіл.

— А чому комора замкнена? Мені мед потрібен.

— Тому що комора моя. Куплена на мої гроші.

— Ми теж тут живемо.

— У вас дві полиці в холодильнику. До «Сільпо» три квартали.

— Це смішно.

— Коли будете платити оренду — обговоримо доступ до комори. А поки що ви гості, які трохи засиділись.

Максим схрестив руки.

— Ти нас не виженеш. Ми сім'я.

— Сім'я поважає одне одного, — сказала я і забрала чашку з собою в кімнату.

Вперше за вісім місяців він не пішов за мною слідом.

У суботу Роксолана лишила на холодильнику стікер: увечері прийдуть три подружки на каву з тортом, і мене просять «не заважати у вітальні». Я прочитала двічі і посміхнулась.

Роксолана любила тримати вдома вісімнадцять градусів, щоб красуватись у своєму кашеміровому светрі. Того дня я виставила на термостаті двадцять шість — і поїхала в СПА-салон на Замковій.

Коли повернулась, Максим міряв кроками подвір'я, спітнілий і червоний.

— Кондиціонер зламався!

— Не зламався.

— Ти зганьбила Роксолану перед подругами!

Я пішла до ганку.

— Якщо їй потрібне закрите приміщення з клімат-контролем — хай орендує кав'ярню.

Він рушив за мною.

— Ти руйнуєш сім'ю через одне зауваження!

Я зупинилась біля дверей.

— Це не одне зауваження, Максиме. Це вісім місяців.

І тихо додала:

— Тобі лишилось двадцять один день.

Далі був гараж. Максимів «Форд Мустанг» шістдесят восьмого року — батьків подарунок на тридцятиліття — стояв там місяцями, поки моя «шкода октавія» мерзла надворі. Одного ранку я виштовхала «Мустанг» на вулицю, склала його інструменти в коробки, загнала свою машину в гараж і поміняла замок.

Максим приїхав з роботи і застиг, дивлячись на машину так, наче її щойно виловили зі Серету.

— Що моя тачка робить на вулиці?

— Вона стояла на моєму місці.

— Це колекційна річ!

— Тоді шукай бокс для зберігання. Або будинок із власним гаражем.

— Відкрий гараж негайно.

Я відпила чаю з термокухля.

— Ні.

Це коротке слово зачепило його дужче за всі попередні суперечки разом узяті.

Після того щось у ньому змінилося. Він перестав дивитись на мене як на тягар — почав придивлятись, вивчати. Він же роками був певен, що мати ледве зводить кінці з кінцями сама, що я більше потребую його, ніж він мене. Тепер шукав, за що вчепитись.

У четвер, десь під обід, я вийшла з кабінету полити квіти на підвіконні. Коли повернулась — двері були прочинені. Я точно пам'ятала, що зачиняла їх.

Максим стояв за моїм столом з аркушем у руках. Виписка з рахунку в інвестиційній компанії «Драгон Капітал», куди я через брокера переклала гроші після продажу батьківського будинку в Бережанах і накопичень за роки роботи. Він мовчки водив очима вниз по сторінці, тоді вгору, тоді знову вниз. Обличчя в нього поступово ставало сірим.

Бо там, чорним по білому, стояла сума, про яку він ніколи не питав.

Та «безробітна утриманка», яку він принизив за обіднім столом, мала на рахунках і в облігаціях суму, еквівалентну ста дев'яноста мільйонам гривень.

Пальці Максима стиснули аркуш. Погляд зупинився на цифрі. Він повільно підвів очі на мене.

І вперше за тридцять два роки мій син не знайшов що сказати.

— Поклади на місце, — сказала я і забрала папір з його рук.

Він сів у крісло для відвідувачів — важко, наче ноги більше не тримали.

— Мам… чому ти нічого не казала?

— А ти питав?

Мовчання.

— Ти вісім місяців жив у моєму будинку, їв з моєї тарілки, їздив на моїй страховці — і жодного разу не спитав мене, як я живу. Тобі було зручно думати, що я бідна пенсіонерка, якій треба допомагати з кухнею. Так простіше було зверхньо кидати мені за столом слово «утриманка».

Він мовчав, дивлячись на свої руки.

— Гараж… я думав, ти просто вередуєш.

— Я показувала тобі межу. Ти її не бачив, бо звик, що я її не проводжу.

Наступного дня я подзвонила нотаріусу, з яким веду справи ще з часів, коли оформлювала спадщину після Богдана, і записалась на прийом. У п'ятницю ми з Максимом сиділи в конторі на Руській, і я підписала документ, що будинок на Микулинецькій цілком і повністю переходить у мою одноосібну власність без права проживання інших осіб без окремого договору — до того момент він числився в спільній довірчій власності ще з часів, коли ми з чоловіком думали лишити його онукам. Максим дивився, як я ставлю підпис, і не сказав ні слова.

Того ж вечора я віддала йому конверт — не з грошима, а з роздрукованими оголошеннями про оренду однокімнатних квартир у районі Дружби, три штуки, з номерами телефонів власників. І окремо — довідку з банку про те, що я готова виступити поручителем на перші три місяці оренди, якщо йому бракуватиме на депозит. Не подарунок. Позика, яку записали в тому ж конверті на окремому аркуші, з датою повернення — до кінця літа наступного року.

— Це все, що я зроблю, — сказала я. — Далі — самі.

Роксолана хотіла щось сказати про несправедливість, про сім'ю, про те, що «так з рідними не роблять». Я не стала слухати — просто зачинила за собою двері кабінету, того самого, куди Максим заліз без дозволу.

Через двадцять дев'ять днів вони винесли останню коробку. «Мустанг» Максим перегнав до знайомого в Чорткові, у бокс. Коли машина з речами виїжджала з двору, я стояла на порозі з чашкою чаю в руках і дивилась, як за ворітьми зникає задній бампер.

Сусідський пес Джек, який усе життя гавкав на кожну машину, що виїжджала з двору Максима, цього разу навіть голови не підняв — лежав собі на осонні біля паркану.

Я зайшла в дім, поставила чашку в мийку — вперше за вісім місяців мийка була порожня, — і пішла в комору. Відкрила замок, дістала пляшку коньяку, яку колись подарував мені лікар з кардіології за те, що вивела його маму з кризу. Налила собі трохи, у келих для чаю, бо шукати правильний не хотілося.

За вікном сутеніло. Ключ від старого замка на гаражі я поклала в скляну банку з-під огірків на верхню полицю комори — просто так, про всяк випадок.