«Ти годував мене обіцянками, а він — вечерею»: як герой втратив усе

24 березня. Щоденник.

Сьогодні був дивний день. Як завжди, метався по кухні, немов кішка на розпеченому даху. Переставляв солонку, поправляв виделки, щось крутив у руках — шукав порятунку в цих дрібницях, які так дратували. У голові вже було готове: “Все. Кінець. Треба поговорити.”

Соломія завітала ввечері, втомлено сіла на табурет. Перше, що зробила — скинула ті чортові туфлі на шпильках. День у магазині одягу витягнув із неї всі сили: клієнти, примірки, черги. Весна розкудовкувала людей — хто шукав кохання, хто нову сукню.

— Привіт. Валяєшся? — обережно спитав я.

— Мов собака. Не сіла жодної хвилини, — відповіла вона, навіть не піднявши голови.

— Зрозуміло. Вечеря буде?

Вона мовчки кивнула і пішла до плити. Незабаром кухню заповнили запахи, що колись нагадували мені про щастя. Я стояв біля дверей, збирався з духом.

— Соломіє… — почав я. — Нам треба поговорити.

Вона повернулася, не випускаючи з рук ножа та буряка. Без паніки, без сліз.

— Давай розійдемося, — видихнув я. — Ми чужими стали. Ти вбила в мені творчість. Я — артист, а ти — кухня, рахунки, побут. Жодного підтримки, жодного розуміння.

Слова лилися самі, наче з репетиції. Але вона просто кинула буряка в мийку, зняла фартух і вимкнула газ.

— Давай, — спокійно сказала. — Набрид цей клопіт.

Я остовпів. Де сльози? Де благає повернутися?

Вона налила собі кави, дістала сир, сіла.

— Соня… ти ж теж відчувала, що все? Що готуєш без бажання, на автоматі…

— Автоматі, — повторила вона, відпиваючи.

Розмова псувалася. Я грав роль, але сценарій розвалювався.

— Треба вирішити, що з квартирою, — пробурчав я.

— О, так іпотека тебе турбує? — усміхнулася вона. — Залиш мені, віддаси половину вже сплаченого. Переїду до батька — він один, літній уже.

— Ну й меркантильна ж ти, — прошепотів я. Я ж мріяв про кіно, про славу, а не про кредити та нотаріусів.

— Бери собі все, — сказав я з пафосом, ніби подарував їй не квартиру в Києві, а палац.

— Дякую. До речі, у тебе хтось є? — спитала, немов про погоду.

— Не важливо, — загадково відповів я.

Я пішов із почуттям перемоги. Вільний!

Минуло півроку.

Я стояв перед її дверима і вагався. Життя у матері перетворилося на пекло. Вона сварила за розлучення, за невдалу кар’єру, за жінок, що заходили до нас. Навіть офіціантка Тетяна втекла після її скандалу.

А потім дзвонить Соломія. Каже: “Приходь, треба оформити папери.”

Я готувався: сумний погляд, каяття, може, навіть сльоза.

— Заходь, — сказала вона, відчиняючи. Виглядала… яскраво.

Я увійшов на кухню — і завмер.

Біля плити стояв здоровань у спортивках і жарив котлети. На столі — пачка гривень.

— Ти хто? — прохрипів я.

— Віталій, — відповів він, навіть не озирнувшись.

— Сонь, можна поговорити? — вимовив я жалібно.

У кімнаті я зашипів:

— Хто це?! Що він тут робить?!

— Вечерю готує, — спокійно сказала вона.

— А я?!

— А ти пішов.

Тиша.

— А якщо я… повернуся?

— Куди? Місце зайняте. Віталія не бентежить мій “побут”. Він хоче сім’ю, дітей, хату під Києвом.

— А ти?

— І я.

— А як же я? — скрикнув я. — Чим він кращий?

— Ти годував мене обіцянками. А він — вечерею.

Таке життя.