Ти куди? Хто тепер обід готуватиме?

— Що це ти? Куди зібралась? А хто готуватиме нам? — зніяковів чоловік, побачивши, як Оксана зайнялася своїми справами після сварки зі своєю свекрухою.

Оксана глянула у вікно. Сірість і понурість, навіть незважаючи на початок весни. В їхньому невеликому містечку на заході України сонячних днів майже ніколи не було. Можливо, тому люди, які тут жили, були похмурі й недружелюбні.

Оксана останнім часом все частіше помічала, що зовсім перестала усміхатися, а зморшка на лобі, який був постійно насуплений, додавала їй зайвий десяток років.

— Мамо, я піду прогуляюсь, — заявила її донька, Вероніка.

— Так, — кивнула Оксана.

— Що «так»? Гроші дай.

— А що, прогулянки тепер платні? — зітхнула жінка.

— Мамо! Ну що за питання?! — втрачала терпіння донька. — Мене чекають, давай швидше! А чому так мало?

— На морозиво вистачить.

— Ну й скупа ти, — кинула Вероніка, але відповіді матері вже не почула, бо зникла за дверима.

Оце так… — похитала головою Оксана, згадуючи, якою милою дівчинкою була Вероніка, доки не почався перехідний вік.

— Ксюшо, я голодний! Ще довго?! — роздратовано крикнув чоловік, Андрій.

— Іди їж, — байдуже сказала вона, ставлячи на стіл тарілку.

— А принеси мені, а?

Оксана ледве не впустила каструлю. Чого надумав…

— Їдять на кухні, Андрію. Хочеш, їж, не хочеш… як хочеш, — сказала вона й сіла за стіл сама.

За п’ятнадцять хвилин Андрій прийшов на кухню.

— Холодне… фу.

— Довше збирайся.

— Я тебе просив! Жодної любові, жодної турботи! Ти ж знаєш, що я дивлюся футбол! — на ходу запихаючи до рота курку, буркнув Андрій. — Несмачно.

Оксана лише закотила очі. З тим футболом її чоловік був сам не свій. Ставки, атрибутика, дорогі квитки… пристрастився, хоча в молодості ніякого інтересу до спорту не відчував.

Так і не сівши за стіл, Андрій схопив пиво для настрою, чипси «з голоду», і пішов назад до телевізора. А Оксана залишилася на кухні, розбирати брудний посуд.

Дарма готувала. Ніхто не оцінив.

Вона жахливо втомилася після зміни — працювала старшою медсестрою в лікарні. До неї приходили зі своїми проблемами роздратовані, хворі люди. Так і виходило — на роботі стрес, а вдома не куточок тепла й затишку, а друга зміна: подай-принеси-постій-упорядкуй.

— А є ще? — чоловік поліз за новою пляшкою в холодильник. — А чому немає?

— Ти все випив! Я що, ще й це тобі купувати маю?! Совість май, Андрію! — не витримала Оксана.

— Які ми ніжні… — фуркнув чоловік і образливо грюкнув дверима, відправившись поповнювати «запаси» для нового матчу.

Оксана вирішила лягти спати, бо наступного дня було багато роботи. Але не могла заснути. Вона хвилювалася за доньку, де вона гуляла, з ким? За вікном уже стемніло, а Вероніки все не було. Дзвонити їй було ніяково, бо донька починала її сварити.

— Ти ганьбиш мене перед друзями! Перестань мені телефонувати! — сварилась Вероніка в слухавку. Після таких розмов Оксана припинила їй дзвонити, заспокоюючи себе тим, що доньці на днях виповнилося 18 років. Працювати вона не хотіла, навчатися також. Закінчила школу і взяла паузу, щоб знайти себе.

Трохи задрімавши, Оксана почула радісні крики чоловіка. Мабуть, хтось забив гол. Потім він почав гучно обговорювати гру із сусідом, який випадково до них зайшов і залишився. Потім сусід привів свою подругу, і вони почали «хворіти» втрьох. А вночі прийшла Вероніка, погриміла тарілками, потупала й пішла спати. І як тільки все затихло, і Оксана, нарешті, змогла заснути, загорлав кіт, вимагаючи їжі.

— В цьому домі, крім мене, хтось може нагодувати кота?! — зла і замучена від мігрені та безсоння, Оксана вискочила з кімнати. Їй хотілося, щоб її почули, але донька була в навушниках і лише покрутила біля скроні. А Андрій так і захропів перед телевізором із пляшкою в руках.

«Набридло… як же все це мені набридло!» — подумала Оксана.

Наступного дня її розбудив дзвінок від свекрухи.

— Оксано, дорога, ти ж пам’ятаєш, що пора садити розсаду? І в село треба б з’їздити… прибрати.

— Пам’ятаю, — зітхнула Оксана.

— Тоді завтра й поїдемо.

Єдиний вихідний Оксана працювала на дачі під керівництвом свекрухи.

— Що ти так метеєш?! Треба держати віник інакше! — сидячи на лавочці, командувала вона.

— Мені майже п’ятдесят років, Віро Іванівно, я вже розберусь… — наважилась відповісти свекрусі Оксана.

— Ось Андрій би…

— Де ваш Андрій? Чому не приїхав? Не привіз рідну матір на дачу? Що ми з вами автобусом три години тряслись? А ви все Андрій, Андрій…

— Він втомлюється.

— А я? Гадаєте, я не втомлююся?

І тут почалося… Оксана пошкодувала, що не прикусила язик. Віра Іванівна була жінкою балакучою і любила справедливість. От тільки її справедливість була однобокою і до Оксани не стосувалася. Все життя Віра Іванівна тільки й робила, що поклонялася Андрієві, а Оксана для неї була робочою конячкою, яку вона милосердно терпіла.

Назад жінки їхали в різних кінцях автобуса. А наступного дня Віра Іванівна поскаржилася синові на невістку, і той розійшовся не на жарт.

— Як ти посміла на мою матір рота розкрити?! — лаючись, кричав Андрій. — Якби не вона…

— Що? — схрестивши руки на грудях, запитала Оксана. Вона зрозуміла, що більше не хоче терпіти таке споживацьке ставлення до себе.

— Та ти б так і працювала в поліклініці! — дістав козир з рукава, нагадавши, що Віра Іванівна допомогла влаштувати невістку на роботу в обласну лікарню. Там зарплатня була вища, звісно, але окуплювалась вона нервами та сивим волоссям. Тому Оксана не раз пошкодувала, що піддалася і проміняла спокійну місцеву поліклініку на лікарню. — Що це ти…? — зніяковів чоловік, дивлячись, що робить Оксана.

Те, що зробила Оксана, Андрій не міг навіть уявити!