З життя
Ти мені не дружина – ми ж у РАЦСі не були!

— Та яка ж ти мені дружина? Хіба ми в РАЦСі були? Паспорти з печатками носи́ли? Чи обручку тобі на пальця вдівали?
Соломія зніяковіла. Вона так прагнула цього, але вони й так жили без офіційностей.
— Ні! Ні! І ні! — гримів Дмитро. — Ти мені — ніхто! Яким правом ти себе дружиною величаєш?
— Дивчи́зно, годі вже мовчати! — благала Соломія. — Поговоримо!
— А тобі є що казати? — спалахнув він. — Слів не вистачило? Ти й так забагато розторощила!
— Та я ж нічого поганого… — пробурмотіла вона.
— Запам’ятай: мовчанка — золото! Особливо для тебе! — відвернувся він.
— Коханий, ну годі дутися! — вона наблизилася.
— Краще б ти й справді мовчала! — він розвів руками. — Звідки в вас, жіночок, ця вмінність — однією фразою все зруйнувати? Вас у школі вчать, як чоловіків до білого розпалю доводити?
Соломія сприйняла його мовчання як обра́зу за ранкову сварку. Та й він молодець — розбив і свою чашку, і її улюблену.
— Як так вийшло? — гарячилася вона. — У всіх руки як руки, а в тебе — наче з іншого місця ростуть! Ладно, свою розіб’єш — чого мою чіпав? Чи спеціально, щоб у обох улюблених посудин не лишилось?
Звичайна побутова дурниця. На таке й уваги не звертають. Та Дмитро, надувшись, пішов на роботу, а повернувшись — ані слова.
Сидів надутий, ігнорував її рухи, навіть вечеряти не прийшов, хоч тричі кликала. Та треба ж миритися!
— Дивчи́зно, та плюнь на ті чашки! У суботу до ТЦ поїдемо, нові візьмемо! А руки в тебе… Ну, знаєш, зростають звідки треба!
— Якій, біс, чашці ти верзеш? — Дмитро витріщився. — Ти взагалі розумієш, що наробила своїм язиком?
— Я можу вибачення попросити… — заплуталась Соломія.
— Вибачення? — він зареготав. — Якби те, що ти зробила, можна було виправити «перепрошую», я б був найщасливішою людиною! А так — ти мене вбила. Знищила. Розтоптала!
— Боже, та що ж я сказала? — дівчина зрозуміла: справа не в посуді. А в чому — навіть уявити не могла.
— А хто сьогодні заявив моїй начальниці, що вона розмовляє з дружиною Дмитра? — він сичав, обприскуючи її слиною.
— Ти в душі був, телефон дзвонив… Я відповіла, попросила зачекати. А вона спитала: «Хто це?» Ну, я й сказала — дружина. А коли принесла телефон — вона уже положила трубку. Що тут такого?
— І ще питаєш?! — Дмитро почервонів, жилка на скроні пульсувала. — Яка ти мені дружина? Хіба ми в РАЦСі були? Паспорти з печатками носи́ли? Чи обручку тобі на пальця вдівали?
Соломія зніяковіла. Вона так прагнула цього, але вони й так жили без офіційностей.
— Ні! Ні! І ні! — гримів Дмитро. — Ти мені — ніхто! Яким правом ти себе дружиною величаєш?
***
— І довго це триватиме? — усміхнулася Ганна Степанівна.
— Мамо… — Соломія докірливо подивилася. — Зараз інші часи. Ти ж сама після смерті тата з ким тільки не мешкала!
— Не бреши на матір! Мати знає, що робить! — жінка не втратила посмішки. — У мій вік плітки не чіпляються. А ти молода — тобі ще жити!
— Мамо, п’ятдесят чотири — це не старощі! Ти ще й сама заміж вийдеш, якщо згідно з модою — то й не раз!
— Знайшовся б гідний чоловік — може, й вийшла б, — вона поправила зачіску. — Поки що доводиться «сурогатами» обходитись.
— Оце мені ще й казати! — Соломія засміялась.
Тут Ганна Степанівна посерйознішала:
— Соломійко, я розумію — зараз багато хто живе без штампиків, дітей народжують. Та навіть юридично це співжиття. А воно — жодних гарантій!
— Мам, коли є любов — це найкраща гарантія.
— Любов сьогодні є, а завтра — ні. А чоловік, якщо офіційний, дає безпеку. Дитині — аліменти. А якщо житло, авто, техніка… Навіть через суд нічого не відвоюєш, якщо впертиметься!
— У нас з Дмитром все чудово! Шість років разом. Навіщо ці печатки? Гроші? У нас зарплатні однакові.
— Непереконливо! — мати погрозила пальцем. — Хоч підведи його до думки про шлюб! Називай його «чоловічком», жартома. Нехай звикає. А потім — й обручку підсунеш!
— А якщо я його цими словами відлякаю? — Соломія похитала головою. — Щастя — крихка річ. Його треба берегти, а не випробовувати!
— Твоє життя, — знизила плечима Ганна Степанівна. — Я тебе прийму й саму, й з онуком. Подумай лише: гулі — це одно, а доросле життя — відповідальність. У ваших стосунках ніхто нікому нічого не винен. Це й правильно… та й безглуздо.
***
Соломія дякувала матері за підтримку, та її поради турбували. Шлюб — це страховка. Вигідніша для жінки.
Подруга Марія теж радила оформити стосунки з Дмитром, але з інших причин:
— Уявіть, візьмете кредит на квартиру чи авто. Оформите на «главу» вашої псевдосім’ї. Раптом розійдетесь…
— Марічко, годі епітети!
— Гаразд. Коротше: на Дмитра. А потім він захоче подарувати дачу родичам — і ти не зможеш нічого вдіяти!
— Суд, свідки?
— Суд — єдиний варіант. Та довести, що ти вкладала гроші, важко. Особливо якщо інша сторона наведе цілу юрбу «свідків»!
— Ти описуєш найгірше!
— Звичайну практику. Краще — повести його до РАЦСу.
— Мама теж радить «на аркані». Та спочатку — привчити до слів «чоловік», «дружина».
— Ото й займайся!
***
Соломія почала називати Дмитра «чоловічком», себе — «дружинонькою». Спочатку боялася його реакції, та він лише посміхався.
Вона посилювала натиск: скрізь і всюди величала його чоловіком. Настільки звикла, що коли начальниця Дмитра зателефонувала, автоматично відповіла: «Це дружина».
***
— Дмитрику, ми ж разом стільки років, — промовила вона. — Я думала — ми родина. Ну, без печатки — це ж нормально. Попереду діти, щасливе життя!
— Думала б і далі! Нащо ти лізла з цими «дружинами» до моєї начальниці? Віддала б телефон — і годі!
— Коханий, та я ж завжди тебе чоловіком називаю!
— Різниця в тому, що тепер мене звільнять! Ти не настрій зіпсувала — життя! Кар’єру на старті зруйнувала! Тепер я з тобою не тільки до РАЦСу не піду — жити не буду! Зараз речі збиратиму!
— Дмитрику, чи не занадто ти гостро? — остовпіла Соломія. — Ну, сказала я, що дружина. Що змінилося?
— Те, що Лілія Олексіївна тримала мене на роботі, бо мріяла «приручити» вільного… тхора! А тепер, коли в мене «дружина» — її мрії розвіялись. Вона вже підписала наказ!
***
Через тиждень після того, як Дмитро пішов, Соломію відвідала та сама Лілія Олексіївна:
— Вибачте… Не за звільнення, а за те, що ми жили у брехні через ваші… — вона запнулася.
— Зрозуміло.
— У мене були на нього плани. Ми… зустрічались. Колеги теж його увагою не обділяли…
Соломія ковтнула, боронячись від нудоти.
— Ми думали, він вільний. Якби знали, що він «чоловік»…
— Ми не були розписані.
— Співмешканці…
— Вже ні.
— Знаєте, — Лілія Олексіївна підвела підсумок, — так навіть краще. Бо він не чоловік, не співмешканець — просто… мрійник на літеру «М»! Краще, що звільнив вас.
Соломія не могла не погодитись.
Не чоловік, не співмешканець… Просто мрійник.
