Ти — моє все

3 липопада. Сьогодні якось особливо сумно. Ніби щось нагадало мені про Олега й Олену, які колись жили в одному будинку, на одному поверсі, у п’ятому під’їзді. Олег тоді лише перейшов у четвертий клас, але вважався вже досить дорослим, щоб доглядати за п’ятирічною Оленою, що жила в квартирі навпроти. Її мати працювала хірургом і часто виїжджала до пацієнтів навіть у вихідні.

Він ставився до дівчинки з усією серйозністю — годував, захищав, іноді навіть лаяв, якщо був привід. А Олена, не перечаючи, ходила за ним, як тінь, дивлячись на старшого друга великими, як маківки, темними очима.

Одного разу Олена захворіла на ангіну. Звідки в червні береться така напасть? Олегу довелося доглядати її цілі дні. Друзі вже знали, де його шукати. Задзвонили до їхньої квартири, щоб покликати хлопця пограти у футбол.

— Не можу. Сиджу з Оленкою, — відповів він стримано.

— То візьми її з собою, буде вболівати, — запропонував Андрійко.

— У неї температура. Не можна. Пограйте сьогодні без мене.

— Та як без тебе? Хто ворота захищатиме? — засмучено скрикнув Павлик.

— Стоятимете по черзі, — лагідно запропонував Олег, дивлячись на змарнілих друзів.

— Та ну, так нецікаво. Не підемо тоді й ми.

— Заходьте тоді, — зітхнув Олег і впустив хлопців до квартири.

Олена, закутана в шарф, сиділа на дивані й розглядала картинки в книжці. Побачивши хлопців, живо підвелася.

— Мої друзі — Павлик й Андрійко, — пояснив Олег. — Вони посидять із нами, якщо не проти?

— Почитайте мені, — простодушно попросила вона, простягаючи книжку.

— А давай краще зробимо халабуду! — Павлик подивився на круглий стіл посеред кімнати.

— Але як? Треба гілки й солома, а в нас нема, — очі дівчинки блиснули, чи то від гарячки, чи від радості.

— Солома нам не потрібна. Можна зняти покривало з дивана? — спитав Павлик. — Накриємо ним стіл, і буде халабуда!

Одного покривала виявилося замало. Олена підказала Олегу, де в шафі лежить плед. Незабаром усі четверо сиділи під столом, накритим тканинами. Там було тісно, душно, темно — і водночас страшно цікаво.

— А давайте розказувати страшні історії, — запропонував Андрійко. — Мій прадід воював.

— Ну й що? Про війну нудно, — зітхнув Павлик.

— Ти ж не знаєш, скільки в нього орденів! — Андрійко зарозуміло підняв голову. — Він возив хліб до Ленінграду Дорогою життя.

— Набридло про війну. Нудно й нецікаво, — засмучено буркнув Павлик.

— Не знаєш, а й говориш. Дід розповідав, що в блокаду люди їли не лише котів і собак, а й один одного, навіть рідних. Відрізали по шматочку й варили юшку. А хліб робили з тирси, — не вгавав Андрійко.

— Фу. Людей їсти не можна, — Олена здригнулася й притулилася до Олега.

— А я знаю багато страшних історій про Чорну Мару, — радісно промовив Павлик. — Ми минулого року в таборі про неї завжди оповідали вночі. Жах!

Олена завмерла. Саме слово «чорна» здалося їй страшним, а під столом, у темряві, воно лунало ще лячніше. А від слова «жах» їй аж мороз пройшов по спині.

— Вона ходить усе в чорному. Якщо хтось зазевався, вона миттю хапає й забирає його з собою. І більше ніхто ніколи не побачить цю людину. Чорна Мара з’являється й зникає, як тінь. Особливо полюбляє дітей. Тих, що не слухаються батьків…

— Годі! ТОлег рішуче перервав його, відчуваючи, як Олена здригається і міцніше притискається до нього: “Досить, вона ж боїться, ще й нічого спати не буде”.