Ти поїдеш, а вдома будемо жити ми”, – сказала свекруха.

“Поїдеш ти, а в домі житимемо ми”, – сказала свекруха.

Нарешті стало тепло, була весна, і скоро літо. Галина Петрівна сиділа у вітальні мого будинку під кондиціонером. Мати мого чоловіка сіла у крісло й деловито сказала, що в моєму домі стало ще краще, адже з появою кондиціонера вона може нікуди не виходити і не страждати від спеки.

— Так, без кондиціонера було б складніше, — сказала я. — Добре, що я наважилася його встановити ще до того, як настала спека.

Свекор похвалив нас за те, що купівля виявилася вдалою. А чоловік засяяв, ніби зірка на різдвяній ялинці. Рідко можна було почути від батька похвалу. Не буду приховувати, мені теж було приємно почути від Кості, що це все моя заслуга.

Замісний будинок я отримала в спадок від свого рідного дядька. Кілька років я займалася тим, що робила там ремонт. Поступово замінили проводку в будинку, поклали нові підлоги, придбали всі меблі та техніку. Все в цьому домі зроблено з любов’ю і власними руками, адже всі кошти були витрачені з мого гаманця. Того дня я дивилася на кімнату, де все було комфортно, затишно і думала про те, що дочекалася цього дня, через пару тижнів можна переїжджати на все літо. Свекруха категорично відмовлялася розуміти мої натяки, твердила лише одне, що згодна зі мною, жити за містом – це ідеально.

— Олена, ти права! Нам із Василем так добре тут жити, подалі від галасливого міста.

Всередині мене росла напруга. З зими батьки мого чоловіка живуть у моєму будинку, тому що в квартирі їм жити не хочеться, на пенсії вони мріяли бути ближче до землі. Галина Петрівна натиснула на Костю, він, відповідно, на мене, і я дозволила їм пожити до літа. Потім я дізналася, що старі часто запрошують до себе гостей – молодшого брата чоловіка з родиною, вони теж можуть жити у мене тижнями. Мені цей факт не подобається, до того ж я оплачую комунальні платежі, і ми з чоловіком привозимо продукти батькам. Терпіння моє лопнуло, коли мама сказала, що їй не вистачає басейну і попросила сина його купити, а той погодився. Я вивела чоловіка у сусідню кімнату.

— Коханий, ти не забув, що у нас відпустка починається через два тижні? Ти не думаєш, що пора твоїм батькам сказати про це і попросити їх повертатися додому? Моїх натяків твоя мама не розуміє.

— Олена, ну час же ще є? Куди поспішати?

— Що значить, є час? Нам тут ще треба все прибрати речі свої перевезти. Скажи, будь ласка, своїй мамі, що їм пора збиратися, а не гостей запрошувати.

У цей момент до нас увірвалася свекруха. Ніколи не думала, що вона може підслуховувати.

— Ти подивися, важлива персона яка! Заговорила!

— Не зрозуміла, ви що, підслуховуєте нас?

— Так! Я повинна бути в курсі, що у тебе на думці!

— Тоді прекрасно. Син ваш не поспішає говорити, а мені повторювати не доведеться, можете починати збиратися.

— Ні! Навіть не збираюся! Ви молоді, можете і потерпіти, а нам, старим, потрібен комфорт.

Увесь цей час Костя мовчки сидів на дивані, мене не захищав, навпаки, потім сказав, що я не права, і маму треба слухати. У цей момент я зрозуміла, що вони для мене чужі люди, нема нічого спільного з ними, та й не хотілося більше належати до цієї сім’ї.

— Знаєте що? Я даю вам рівно 15 хвилин на збори, а потім просто викличу поліцію.

Свекруха стала кричати, свекор намагався мене вмовити, а чоловік мовчав.

— Не витрачайте час, у вас залишилося всього лиш 12 хвилин. І, ще. Костя, ти теж можеш піти, я на розлучення подам.

— Навіщо так відразу категорично? Невже через таку дурницю ми будемо руйнувати сім’ю?

— Так, розлучення. Треба було не маму слухати, а бути з жінкою на одній хвилі. Я втомилася, тому, хочу жити одна. Прощавайте.

Коли за родичами зачинялися двері, я зрозуміла, що тепер сама господиня свого життя, і ніхто мені не указ. Я стала вільною.