Uncategorized
Ти справді вважаєш, що я готуватиму для твоєї мами щодня?

– Ти серйозно думаєш, що я готуватиму для твоєї мами щодня? – обурено запитала дружина.
– І скільки це триватиме? – Олеся грохнула пательню на плиту. – Що я, по-твоєму, найнялася бути домогосподаркою для твоєї мами? За два місяці жодного вихідного! – Вона міцніше стиснула дерев’яну лопатку, кісточки пальців побіліли від напруги. В її голосі бриніла давня образа.
Сергій завмер на порозі кухні, не наважуючись увійти. Дружина стояла біля плити, де на пательні смажилися котлети – улюблена страва його мами. Від запаху смаженого м’яса та цибулі першило в горлі, а можливо, від важкості майбутньої розмови.
– Олеся, ну навіщо ти так хвилюєшся? – він намагався говорити м’яко, заспокоїти. – Мама просто звикла до домашньої їжі. Їй не можна напівфабрикати, ти ж знаєш…
– Знаю! – Олеся з грохотом поклала лопатку на стільницю. – Я все знаю! І про тиск її знаю, і про дієту, і про режим харчування. Тільки чому я мушу крутитися тут щовечора, як білка в колесі? У мене є своя робота!
З-за вікна повільно догорав жовтневий день. Тіні від гілок старої яблуні, що росла під кухонним вікном, танцювали на стінах, неначе мовчазні свідки їхньої сварки. Сергій машинально подивився на годинник – скоро повинна повернутися мама з прогулянки.
– Можливо, нам варто найняти помічницю? – нерішуче запропонував він, знаючи, що дружина проти сторонніх у домі.
Олеся гірко посміхнулася: – Звісно! А гроші на неї з неба впадуть? Ти ж знаєш, скільки ми платимо за мамині ліки.
Вона відвернулася до плити, ховаючи сльози, що навернулися. Три місяці тому, коли Ніна Петрівна переїхала до них після мікроінсульту, Олеся сама наполягала на цьому. Але тоді вона й уявити не могла, як зміниться їхнє життя.
У передпокої грюкнули двері. Легкі кроки – Ніна Петрівна повернулася з вечірньої прогулянки. Олеся поспіхом витерла очі кухонним рушником і почала розкладати котлети по тарілках. Сергій все ще стояв у дверях, не знаючи, що сказати і як вчинити.
Повисла важка тиша, порушувана лише грохотом посуду і шипінням охолоджуваної пательні.
– Мамо, як прогулялися? – Сергій поспішив у передпокій, радіючи можливості втекти від важкої розмови з дружиною. Останнім часом він усе частіше ловив себе на тому, що уникає конфліктів, ховаючись за роботою, пізніми поверненнями та нескінченними “терміновими” справами.
Ніна Петрівна стояла біля дзеркала у передпокої, повільно розв’язуючи вовняний шарф – подарунок покійного чоловіка. Її пальці, колись спритні, роками чаклували над швейною машинкою, тепер ледве справлялися з простим вузлом. Цей зрадницький тремор з’явився після інсульту і з кожним днем ставав усе помітнішим.
– Добре прогулялася, Серьожа, – вона постаралася усміхнутися, але усмішка вийшла вимученою. – У сквері прибирали листя. Пам’ятаєш, як ти маленьким любив у них стрибати? Я тебе все гримала: “Перестань, застудишся!” А ти сміявся…
Вона притулилася до стіни, прикривши очі. Блідість її обличчя і піт на чолі не залишилися непоміченими від пильного погляду сина.
– Щось тиск пустує, – зізналася Ніна Петрівна. – Видно, перехвилювалася.
– Зараз принесу вам таблетки, – озвався голос Олесі з кухні. Як би вона не злилася, але до здоров’я свекрухи ставилася з усією серйозністю. Можливо, давалася взнаки робота у поліклініці, де щодня доводилося бачити наслідки запущених хвороб.
– Не метушися, Олесю, – Ніна Петрівна тяжко сіла на лавку, діставши з кишені кофта пластинку з ліками. – Я тепер, як розвідник, усе з собою ношу. Ось вони, мої помічники…
Її погляд зупинився на старій світлині на стіні – вони з чоловіком у день весілля. Як давно це було… Тоді вона й подумати не могла, що на старості років стане тягарем для власного сина.
Сергій метнувся до кухні за склянкою води, по дорозі ледве не збив підлогову вазу. Проходячи повз дружину, він намагався зловити її погляд, але Олеся демонстративно відвернулася до плити, де шкварчали котлети. Від запаху смаженого м’яса до горла підступила нудота – цілий день нічого не їла, крутячися між роботою, магазинами та приготуванням їжі.
– Що у нас сьогодні на вечерю? – Ніна Петрівна принюхувалася, входячи до кухні. – Знову котлети? Олесю, ну навіщо ти так стараєшся? Я б і супчику поїла…
– Нічого, мамо, – Олеся з такою силою встромила виделку в котлету, що та жалісливо скрипнула об дно пательні. – Ви ж любите. Я пам’ятаю.
В її голосі прозвучало щось таке, від чого Ніна Петрівна здригнулася і завмерла на порозі кухні. За двадцять років сімейного життя сина вона навчилася вловлювати найменші нотки напруги в голосі невістки. Зараз вони звучали, як натягнута струна.
Старенька повільно пройшла до столу, спираючись на руку сина. Сіла, розправила серветку на колінах – звичка, що вкоренилася за роки роботи в школі. Сергій метушливо підсунув їй тарілку, склянку з водою, перевірив, чи зручно стоїть стілець.
– Знаєте що… – почала було Олеся, але замовкла, помітивши, як поблідла свекруха. У скронях загупало від стриманих слів. – Давайте просто повечеряємо.
За столом запала гнітюча тиша. Лише дзеленчали прибори об тарілки та рівномірно лунали щогодини настінні годинники – старі, ще від бабусі Сергія. Механічний звук відбивав секунди цього нестерпного мовчання. Ніна Петрівна ледь доторкнулася до їжі, крадькома поглядаючи то на сина, то на невістку.
За останній місяць вона часто ловила такі погляди, чула уривки розмов, помічала, як змінюється атмосфера в домі, щойно вона заходить до кімнати.
“Може, дарма я погодилася переїхати?” – промайнула гірка думка. Але вголос вона лише похвалила котлети, намагаючись розрядити обстановку: – Дуже смачно, Олесю. Прямо як моя мама робила…
– Я більше так не можу, – раптом тихо промовила Олеся, опускаючи виделку. – Просто не можу.
Тикання годинника стало оглушливим. Ніна Петрівна завмерла з піднесеною до рота ложкою, а Сергій поблід, відчуваючи, що зараз станеться те, чого він так боявся останні тижні.
– Щодня одне й те ж, – голос Олесі зміцнювався з кожним словом. – Встаю о шостій, до восьмої на роботу. В обід біжу в аптеку за ліками, після роботи – магазин, приготування їжі, прибирання… А коли жити? Коли відпочивати?
– Доню… – почала було Ніна Петрівна.
– Я вам не донька! – Олеся різко встала, стілець із гуркотом відлетів до стіни. – У вас є син, то нехай він і готує. А я втомилася! Розумієте? В-то-ми-ла-ся!
Сергій сіпнувся: – Олеся, ну що ти…
– Що я? – вона вже майже кричала. – Що я такого сказала? Правду! Ти на роботі пропадаєш, а я мушу розриватися між лікарнею та домом? Твоя мама – твоя відповідальність!
Ніна Петрівна повільно поклала ложку. Її руки тремтіли більше звичайного: – Звісно, я тільки в тягар… – Вона промокнула очі куточком серветки. – Знаєш, Олесю, я ж усе розумію. Думаєш, не бачу, як ти втомлюєшся? Як злишся? Я щовечора молюся, щоб сил вистачило самій себе обслуговувати…
– Мамо, перестаньте, – Сергій намагався обійняти мати за плечі, але вона м’яко відсторонилася.
– Ні, синку, дай договорити, – Ніна Петрівна розправила плечі, як робила колись перед неслухняним класом. – Я сорок років у школі пропрацювала. Знаєш, чого головного навчилася? Слухати. І я чую, Олесю, як ти плачеш у ванній. Бачу, як руки в тебе тремтять вечорами від втоми…
Олеся застигла біля плити, вчепившись у стільницю побілілими пальцями. По щоках котилися злі сльози.
– Я ж теж була молодою, – продовжувала Ніна Петрівна. – Теж мріяла про своє життя. А потім свекруха злягла… Десять років за нею ходила. Щодня як у тумані – робота, приготування їжі, уколи, процедури. Чоловік на роботі, син маленький… Думала, з розуму зійду.
– Мамо, що ви таке говорите? – розгублено пробурмотів Сергій, переводячи погляд з матері на дружину.
– А те, синку, що ти не правий. – Ніна Петрівна піднялася з-за столу. – Зовсім не правий. Не можна все на Олесю перекладати. Я завтра ж подзвоню до соціальної служби, дізнаюся про доглядальницю…
– Яких грошей вона буде коштувати? – похмуро спитала Олеся, не повертаючись.
– Пенсію свою віддам. І квартиру можна здати – все прибуток.
Сергій дивився на двох найважливіших жінок у своєму житті і відчував, як усередині щось перевертається. Стільки років він ховався за роботою, роблячи вигляд, що нічого не відбувається…
– Ні, – він встав, розправивши плечі. – Ніяких доглядальниць. І квартиру здавати не будемо.
– Але ж як… – почала Ніна Петрівна.
– Я завтра ж поговорю з начальством про перехід на віддалену роботу три дні на тиждень, – твердо сказав Сергій. – Готувати будемо по черзі. Мамо, ти ж можеш навчити мене своїм фірмовим котлетам?
Ніна Петрівна здивовано кліпнула: – Звісно, синку… А справишся?
– Уявіть собі, чоловіки теж уміють готувати, – вперше за вечір у голосі Олесі майнула усмішка. – Тільки обережно, твій син любить експериментувати. Пам’ятаєте його борщ з карі?
– Зате було оригінально! – усміхнувся Сергій, відчуваючи, як напруга поступово спадає.
– А я можу займатися прибиранням, – несподівано запропонувала Ніна Петрівна. – Пилососити важко, але протерти пил, розкласти речі – цілком до снаги. І білизну можу попрасувати, я ж усе життя…
– Мамо, – перебила Олеся, нарешті повернувшись до столу. – Ви не зобов’язані…
– А я хочу! – В очах Ніни Петрівни з’явився знайомий вогник вчительки. – Думаєте, легко сидіти цілими днями без діла? Тільки й роблю, що телевізор дивлюся та у вікно дивлюся. А так хоч користь буде.
Вона раптом всхлипнула і приклала долоню до рота: – Вибачте мене, діти… Я ж бачила, як вам важко, а мовчала. Боялася зайве слово сказати.
– І ви мене вибачте, – Олеся несподівано для себе опустилася на коліна поруч зі стільцем свекрухи, уткнулася обличчям у її коліна, як робила колись у дитинстві з власною мамою. – Я наговорила тут… Зла була.
Ніна Петрівна гладила невістку по голові, розмазуючи по щоках власні сльози: – Отже, так і вирішимо. Сергій готує по вівторках і четвергах…
– І через суботу! – вставив син.
– І через суботу, – кивнула Ніна Петрівна. – А я берусь за прибирання. І ще, дівчинко моя, – вона підняла обличчя Олесі за підборіддя, – не тримай усе в собі. Говори, коли важко. Ми ж родина.
Тикали годиники на стіні, остигали на столі недоїдені котлети, а за вікном повільно гасли останні промені жовтневого сонця. Вперше за довгі місяці в домі стало по-справжньому тепло.
